Актуальність теми
Монголія — перша окупована російськими комуністами країна
Сучасне розуміння подій, які відбувались більше, ніж сто років тому в далекому для України регіоні* актуальне для українців тому, що це був перший історичний прояв совєтського чи, точніше, комуністичного імперіалізму.
Саме напад совєтських військ на Монголію, яка була частиною Китаю, показав, що комуністичний імперіалізм по своїй суті не відрізняється від царського імперіалізму, а є його логічним продовженням.
Монголія — це перша завойована Совєтською Росією територія, яка не була до 1917 року частиною Російської імперії. Отже, ці події не можуть розглядатися як частина громадянської війни у Росії.
Крім того, людям світу і особливо українцям треба вивчати ці події, бо це була перша совєтська комуністична (комінтерновська) гібридна війна, що на початку 1930-х до першої совєтської «Спеціальної Військової Операції» (СВО).
Але, на жаль, про напад Совєтської Росії на Монголію не розповідається поки що в жодному підручнику по всесвітній історії чи історії цього регіону, які я знаю. Хоч напад на Україну в 2014 р., а потім широкомастабше вторгнення 2022 р., нічим суттєво не відрізняються від подій столітньої давнини в Монголії.
І нарешті, знання та правильне розуміння цих подій дасть розумінння того, якими можуть бути в майбутньому територіальні претензії Китаю до Росії. Бо путінське «відновлення історичної справедливості» бумерангом повернеться тому, хто це почав.
Уточнення терміну «Монголія»
Почати розповідь про ці важливі події треба з уточнення терміну «Монголія». Бо з ним не все так просто, як може здаватися на перший погляд.
В цій праці термін «Монголія», перш за все, означає ту територію, в межах якої зараз існує держава «Монголія». Але треба зважати на те, що це не вся Монголія, а тільки Халха. Бо є підстави вважати Тиву (Урянхайський край) органічною частиною Монголії. Так, т. зв. панмонголісти включали Тиву у склад майбутньої монгольскої держави.
Алтай, Бурятію та Внутрішню Монголію ми не розглядаємо. Бо на час описаних подій вони вже давно були у складі Російської та Китайської імперій. А Алтай та Бурятія стали для більшовиків плацдармами з яких відбувалось захоплення Монголії.
Для повноти розгляду треба зауважити, що термін «Монголія» включено у склад двох важливих, особливо для Китаю, термінів: «Зовнішня Монголія» та «Внутрішня Монголія».
З Внутрішньою Монголією все доволі просто. Вони ще у ХVII ст. З того часу нічого суттєво не змінювалось і зараз це Автономний район Китайської Народної Республіки.
А от Зовнішня Монголія не тотожна сучасній Монголії, бо сучасна Монголія — це лише фрагмент набагато більш великої території, яку китайці до сих пір вважать своєю.
Північну, західну та східну межу можливих історичних претензій Китаю до РФ наочно показує ось ця карта.
На ній добре видно, що великий шматок монгольсько-китайських земель у ХVI ст. знаходився далеко на півночі від сучасної Халхи та від озера Байкал.
До складу цих земель входили території, які зараз належать Російській Федерації (РФ): Республіка Алтай, Республіка Тива, піденно-західна частина Іркутської області, Бурятія та Забайкальський край.
Відторгнення від Зовнішньої Монголії північних, північно-західних та північно-східних територій почалося ще у XVII ст.
Московська держава, користуючись негараздами у монгольско-китайській імперії «Північна Юань», поступово захоплювала все більше і більше земель, підкорюючи або знищуючи місцеві монгольські племена (детальніше про це можна дізнатися у статті«Як Російська імперія привласнювала території Китайської імперії: землі навколо о. Байкал та Зовнішня Манчжурія)
Після утворення і поступового зростання могутності Китайської імперії династії Цін, китайці почали чинити системний опір російській експансії в цьому регіоні. Але багато монгольских племен, рятуючись від російської навали, відкочували на інші, переважно більш південні землі.
Частина монгольських племен в Прибайкаллі та Забайкаллі залишилась, була підкорена і стала основою сучасного етносу бурятів, які, однак досі добре пам’ятають про свою спорідненість з монголами.
Тива-Урянхаський край — це ще один великий уламок Зовнішньої Монголії, підкорений Російською імперією у 1914 р., тобто напередодні Першої світової війни.
В результаті території на північ від Байкалу майже повністю втратили свій зв’язок з Зовнішньою Монголією, але історічно досі є її частиною.
Так чи інакше, але всі території Зовнішньої Монголії в майбутньому можуть бути предметом територальних претензій до РФ, як з боку Китайської Народної Республіки, так із боку Республіки Китай.
Виникнення «Великої Монгольської держави» та Урянхайської Республіки
Богдханська Монголія
В результаті Сіньхайської революціїї центральна влада у Китаї ослабла. В цей момент російська імперія вирішила, що прийшов час почати анексію регіону Халха.
Агенти російського царизму підштовхнули місцевих лам та князів до «величних» ідей:
- Відокремлення Халхи від Китаю.
- Об’єднання під своєю владою всых монгольских земель. В першу чергу, приєднання Внутрішньої Монголії.
- «Відтворення» слави та могутності Великої Монголії минулих часів.
В результаті 1 грудня 1911 р. релігійне та феодальне керівництво Халхи проголосило «незалежну» «Велику Монгольську державу».
Згодом під керівництвом російських воєнних радників була створена 20-тисячна армія, яка в 1913 р. була мобілізована для «звільнення» від «китайських окупантів» інших монгольських територій, в першу чергу Внутрішньої Монголії.
Однак, події розвивались не лінійно і 23 жовтня 1913 р. Росія зрадила своїх монгольських «союзників». Вона офіційно визнала сюзеренітет Республіки Китай над Великою Монгольською державою. Монголам це, звісно, не сподобалось, але вони вже лалежали від росії, бо самі дозволили їй створити на своїй території велике військо. В такій ситуації російські дипломати почали дипломатичні перемовини з Китаєм. А російські чиновники почали тиснути на керівництво «Великої Монгольської держави».
Результат був на користь Росії. 25 травня 1915 р. в Кяхті було укладено трьохсторонню Кяхтинську угоду, яка підтвердила належність «Великої Монгольської держави» до Республіки Китай на правах автономії.
Яка ж була вигода для Росії? Китай не чинив активного спротиву установленню російського протекторату над Уряхтинським краєм у 1914 р. Тобто «незалежна» Монголія була для Росії лише розмінною монетою для торгу за іншу частину Зовнішьної Монголії (Тиву).
З іншого боку, збереження автономії Монголії створювали сприятливі передумови для того, щоб в майбутньому спростити встановлення російського протекторату або повного захоплення.
Проте, події революції 1917 року суттєво вплинули на подальшу динаміку подій.
Забігаючи вперед, зауважу, що більшовики зроблять з Монголією теж саме.
Урянхайська республіка
Республіка Урянхай була проголошена республікою 1 грудня 1911 р. тувинським сепаратистським рухом і заохочувалася двома силами: панмонголістами та Російською імперією.
Дворяни Урянхая розділилися щодо курсу подальших політичних дій. Намісник Уріанхая (амбан-Нойон), Гомбо-Доржу, виступав за те, щоб стати протекторатом Росії, сподіваючись, що росіяни призначать його губернатором Уріанхая. Однак нойони двох інших кожуунів прагнули приєднатися Богдханської Монголії.
Не злякавшись, Гомбу-Доржу надіслав петицію російському царському прикордонному суперінтенданту в Усінськ, в якій повідомляв, що його обрано вождем незалежної держави Танну Урянхай. Він попросив про захист і запропонував негайно ввести в країну російські війська, щоб не дати Китаю відновити своє панування над регіоном.
Відповіді не було – трьома місяцями тому царська Рада міністрів вирішила провести політику обережного поступового поглинання Урянхая шляхом заохочення російського впливу. Рада побоювалася, що поквапні дії Росії можуть спровокувати Китай.
Лише у 1912 р. Микола II наказав ввести російські війська в республіку Урянхай під приводом вигаданого нападу на російських мігрантів.
Внаслідок окупації тиск на нойонів суттєво збільшився.
В результаті восени 1913 р. два хошууни подали петицію з проханням прийняти їх до складу Росії.
Трхи пізніше інші уріанхайські хошууни незабаром наслідували цей приклад.
14 квітня 1914 р. Урянхайська республіка стала протекторатом Росії як Урянхайський край.
Передумови совєтської окупації Великої Монгольської держави та Урянхайського краю
1921 р. для Великої Монгольської держави, що, нагадую, вже доволі довго була автономною частиною Китайської Республіки, став фатальним.
Саме в цей рік до купи склалось кілька факторів, які вирішили подальшу долю цієї території та відповідної частини монгольського народу.
Переорієнтація більшовиків з Заходу на Схід
До 1921 року більшовики дуже-дуже хотіли експортувати «пролетарську» революцію на Захід, у Європу.
Але спіймавши там облизня, і ще у 1919 р. вирішили подивитись на Схід, в Азію, в напрямку Тибету, Індії та Китаю.
Так, Л.Троцький у листі до ЦК РКП(б) 5 серпня 1919 р. висунув пропозицію: оскільки Червона армія «на європейських терезах важить мало», то треба повернути маршрут світової революції на Схід, бо тут відкривається перспектива революційних буревіїв. Для цього потрібно створити на Уралі добре озброєний корпус та кинути його на Індію та Афганістан.
«Шлях на Париж і Лондон – стверджував ЛТроцький – лежить через міста Афганістану, Пенджабу та Бенгалії».
Калмицький проєкт
Проте, крім вказаного Л.Троцьким, існував ще один шлях в Індію: через території, де жили монголо-буддійські народи, етнічно та релігійно близькі до калмиків.
Після опанування Монголії можна було б спробувати розповсюдити вплив «совєтів» і на Тибет, зважаючи на те, що він пов’язаний з Монголією географічно та релігійно. А вже з Тибету вийти через Бутан, Сіккім, Непал, Таиланд та Бірму до Бенгалії, що на той час була центром революційного руху в Індії.
Ініціаторами такого напрямку експорту більшовицької революції стали калмицькі більшовики А.М. Амур-Санана та А.Ч. Чапчаєв. Тому в історії він має назву «калмицький проєкт».
Ідея калмиків отримала підтримку В.Леніна в 1919 р., який сам за походженням був калмиком. Але була «не на часі». Її «час» прийшов через лише 2 роки: у 1921 р.
Нова національна політика Леніна: автономія для східних національностей
Проти автономії виступила інша група іркутських бурят-більшовиків на чолі з Міхеєм Єрбановим та Марією Сах’яновою.
Тоді прибічники автономії Елбек-Доржі Рінчіно та цанід-хамбо Агван Доржієв поїхали до Москви. І їм вдалося переконати В. Леніна у необхідності надати бурятам автономію.
Але вождь пішов далі і переконав Політбюро ЦК РКП(б) «визнати за необхідне проведення в життя автономії у відповідних конкретних умовах формах для тих східних національностей, які не мають ще автономних установ, насамперед для калмиків та бурят-монголів, доручивши це НарКомНацу».
Так відносно випадково право на національні автономії отримали і інші народи Совєтської Росії, зокрема, башкіри та калмики.
Більшовицький панмонголіст Елбек-Доржі Рінчіно
Борець за автономію бурятів панмонголіст Елбек-Доржі Рінчіно став одним із головних організаторів та учасників більшовицького експорту революції в Монголію.
А після совєтської окупації Монголії він був одним із керівників «совєтизованої» Монголії у 1921-1925 рр. Його посади: Голова Реввійськради, радник уряду, член президії Центрального Комітету Монгольської народної партії, член Великого та Малого Державного Хуралу Монголії.
«Пошуки» більшовиками Шамбали
Частина високопосадовців-більшовиків, зокрема Г.Бокій, виявляли доволі специфічний інтерес до ламаїстського (тибетського) буддизму, вчення Тантри Калачакри, відповідних окультно-психологічних практик та пошуків легендарної Шамбали.
Ці більшовики хотіли використати монголо-тибетські пророцтва для впливу на буддистів, які б захотіли підтримали більшовизм та сприяти його розповсюдженню у внутрішній Азії.
Зрив переговорів з Китайською Республікою щодо Монголії
Переговори між Совєтською Росією і Китайською Республікою, які більшовики вважали надзвичайно важливими, зупинились у січні 1921 р. за бажанням саме Республіки Китай. До того часу «совєти» не наважувались дратувати Китай своїми імперськими апетитами і анексувати Монголію.
А ось в цей момент, зважаючи на те, що китайський уряд не зміг сам впоратися з бароном фон Унгерн-Штернбергом і одночасно відмовився від совєтської «допомоги» у боротьбі проти білогвардійців, Москва вирішила скористатись моментом та імітувати «Монгольську народну революцію».
Комінтерн імітує «монгольську народну революцію»
10 лютого 1921 р. Пленум Комінтерну в Іркутську прийняв офіційну резолюцію про допомогу «боротьбі монгольського народу за визволення і незалежність грошима, зброєю і військовими інструкторами».
Ця резолюція заклала підвалини виправдання першої в історії Совєтської Росії гідридної війни з метою захоплення частини територій іншої великої держави (Республіки Китай).
Залишилось лише одне — створити монгольский народ, який вде боротьбу за визволення… Почали з створення керівництва цього народу.
«Створення» монгольської народно-революційної партії
«З’їзд» «революціонерів»
Для імітації революційних сил Монголії були використані монгольські посли від мізерної «Монгольської народної партії» (далі МНП) Данзан та Чойбалсан.
Вони якраз були «під рукою», бо ще з липня 1920 р. намагалися умовити «совєти» окупувати Монголію, але їх до цього моменту ніхто не сприймав всерйоз. Тепер же доля їм посміхнулася.
З купки представників монгольских послів Комінтерн вирішив створити хоть щось трохи схоже на нормальну партію.
1-3 березня 1921 р. у м. Кяхта була проведена «партійна конференція» Монгольської Народної Партії, яку згодом почали називати 1-м з’їздом «Монгольської народно-революційної партії» (далі МНРП).
Учасників «з’їзду» було дуже «багато»: на першому засіданні 17 осіб, на другому — 26.
Рішення «з’їзду»
Рішення «з’їзду» купки «революціонерів» МРП були «епохальними»:
1) створено штаб монгольської народної армії, який очолили 3 особи: два совєтських «радника» і Сухе-Батор, який не очолював штаб, але був його номінальним головою (гумор ситуації в тому, що самої монгольської армії ще не існувало);
2) обрано Центральний Комітет МНП під головуванням двох людей: Данзана та представника від Комінтерну;
3) прийнято маніфест, складений бурятом Цибеном Жамцарано.
13 березня сформовано Тимчасовий уряд Монголії із семи чоловік. Очолив його Дамбин Чагдаржав.
Як бачимо, монгольских «революціонерів» Комінтерн використовував як декорацію, що повнинна була замаскувати совєтську окупацію частини Китайської Республіки.
Доля майже всіх монгольсько-бурятських учасників «революції» сумна: їх знищать різними способами. Бо свідки нікому не потрібні.
Імітація монгольської армії за допомогою калмиків
18 березня 1921 р. реалізоване рішення від Комінтерну від 9 лютого та нарешті створено Монгольську Червону Армію. На папері. Основу «армії» складали частини Червоної Совєтської Росії та її сателіта: маріонеткової Далекосхідної республіки.
При цьому «монгольська» армія навіть офіційно розглядалася як допоміжна частина совєстської Червоної Армії.
Але послати червоні війська в Монголію було небезпечно. Армія, що буде складатися з людей, які зовсім не схожі на монголів — значить показати монголам, китайцям та цілому світові, що це окупаційні війська. А не монгольська армія. Тому Комінтерн згадав про калмиків, які ще з 1919 р. «рвалися в бій» за Монголію.
Питання вирішили за допомогою спеціальної групи більшовиків-калмиків, яких назвали «інструкторами» та послали у у м. Омськ. Там вони пройшли місячні курси конспіративної роботи. Мабуть на тему «Як переконливо зображати монгольських революціонерів?».
Після курсів «інструктори» практично очолили совєтський окупаційний корпус. Голова калмицької групи Х.Б. Кануков (псевдо Ітрах Вакунаєв, «Дідусь») став начальником Розвідувального управління «монгольської армії». Інші стали командирами полків, ескадронів та взводів.
Війна листівок
Що далі робили монгольські «псевдо-революціонери»? Видали прокламацію, в якій повідомлялося про формування уряду, вигнання китайців і обіцянку скликати з’їзд «представників мас» для обрання постійного уряду.
Після цього почалася пропагандистська війна між тимчасовим урядом «монгольских» «революціонерів» та двором Богдо-хана.
Монгольські «революціонери» возили по півночі Монголії листівки, які закликали людей підняти зброю проти білогвардійців.
У відповідь законний уряд Монголії випускав власні листівки з попередженнями, що ці «революціонери» мають намір знищити монгольську державу та зруйнувати самі основи буддизму.
Нарешті, для придушення цієї купки «революціонерів» у м. Кяхту вирушили війська барона Унгерна, які були розбиті у квітні 1921 р. під м. Кяхта.
Совєтська окупація Монголії: хід подій
28 червня 1921 р. совєтський експедиційний корпус перетнув кордон Монголії, а 6 липня зайшов у її столицю м. Урга (сучасний Улан-Батор).
9 липня 1921 р. монгольські «революціонери» надіслали листа Богдо-хану про те, що вони збираються змінити в країні все, крім релігії.
10 липня ЦК МНРП видав резолюцію, в якій повідомив про зміну назви Тимчасового уряду на Народно-революційний уряд та відкрито оголошував про свій союз із Совєтською Росією.
Попереднього очільника усунили. Новим прем’єр-міністром та за сумісництвом міністром закордонних справ став колишній лама Догсомін Бодоо.
11 липня 1921 р. Монголію було оголошено обмеженою монархією на чолі з Богдо-гегеном, який відтоді визнавався лише як релігійний лідер монгольских буддистів.
Виконавчу владу очолив воєнний міністр, ставленик Совєтської Росії Сухе-Батор.
5 листопада 1921 р. монгольська делегація на чолі Донзаном відвідала Москву, зустрілася з Леніним і підписала договір про дружбу з Совєтським Союзом.
Ліквідація «монгольських революціонерів»
Засновники МПР оголошені «ворогами народу»
Що було згодом? Класика жанру. Те ж саме, що і в ЛНР-ДНР: більшовики не могли залишати в живих основних свідків імітації «монгольської революції».
У 1922 р. Бодоо, Чагдаржав і лама Пунцагдорж були страчені як «вороги народу». Одночасно «під ніж» пішли лами та урядовці Богдо-гегена, не задоволені утисками з боку «революційної» влади.
Організатором ліквідації верхівки тогочасної Монгольської держави самі монголи вважають представника Комінтерну, бурята Елбегдоржа Рінчіно, який в результаті зосередив у своїх руках практично необмежену владу.
Перетворення Сухе-Батора на «ікону монгольської революції»
Проте оголосити ворогами народу всіх лідерів «монгольської революції» було теж небезпечно. Когось треба було знищити, але не так явно, як інших. Краще таємно. Щоб залишити його ім’я як красиву легенду, як прапор «монгольської революції».
На цю роль було обрано найвпливовішу та найпопулярнішу на той час у Монголії людину: військового міністра та головнокомандувача Сухе-Батора.
14 лютого 1923 р. Сухе-Батор, нібито застудився, зліг та через шість днів «зненацька» помер…
Його посаду зайняв Данзан, якого потім стратили. Наступним очільником війська став Чойбалсан, якого згодом будуть називати «монгольським Сталіним».
А от на роль «монгольського Леніна», «батька монгольської революції» обрано Сухе-Батора. Вже мертвого.
Була створена легенда про особисту зустріч Леніна і Сухе-Батора. Та купа відповідних брехливих зображень. Брехливих тому, що Ленін і Сухе-Батор ніколи не бачилися.
Московські ігри навколо «революційної» Монголії
Спроба м’якої анексії
Після совєтської окупації Монголії та заключення з нею фіктивного договору про дружбу більшовики запропонували китайцям скликати тристоронню конференцію, на зразок кяхтинської 1914-1915 років.
Однак китайський уряд розумів, що такі переговори є автоматичним визнанням суб’єктності Монголії, як незалежної від Республіки Китай держави.
Це до речі, дуже нагадує ситуацію, коли РФ на Мінських перемовинах дуже хотіла, щоб Україна почала вести прямі перемовини з т. зв. ЛНР та ДНР.
Китай, як і Сучасна Україна, зрозумів московську хитрість та відповів так само, як Україна: Монголія є частиною Китаю, і тому не може бути предметом міжнародних переговорів.
Обмін Монголії на комуністичну революцію в Китаї
Проте ще в 1922 р., тобто зразу ж після окупації, більшовики почали використовувати Монголію у якості розмінної монет для досягнення певних більш масштабних цілей.
Так. у 1922 р. було запропоновано, щоб територія Чжан Цзоліня (китайські « Три східні провінції ») взяла Монголію під своє керівництво.
А 1924 р. Москва знову вирішила використати Монголію як «розмінну монету» та ніби-то пішла на поступки Китаю. 31 травня 1924 р. було укладено китайсько-совєтський договір «Про загальні принципи для врегулювання питань між Союзом РСР та Китайською республікою», за яким Совєтський Союз зробив красивий жест: пообіцяв добровільно відмовитись від усіх привілеїв, отриманих царським урядом за колишніми договорами на запланованій конференції, яка, до речі, так і не відбулася.
Стосовно Монголії позиція була більш конкретною: СССР визнавав Монголію невід’ємною частиною Китаю і погоджувався вивести звідти свої війська.
Статья 5. Правительство Союза ССР признает, что Внешняя Монголия является составной частью Китайской Республики, и уважает там суверенитет Китая. Правительство Союза ССР заявляет, что как только вопросы об отозвании всех войск СССР из Внешней Монголии, а именно, о предельном сроке отозвания этих войск и о мерах, имеющих быть принятыми в интересах безопасности границ,—будут согласованы на конференции, указанной в статье 2 настоящего соглашения, оно осуществит полное отозвание всех войск СССР из Внешней Монголии.
Нюанси угоди
Проте були нюанси. Перш за все це історичний контекст цієї угоди:
1. Китай ще не був єдиним і залишався розчленованим ще 4 роки, аж до 1928 р.
2. Договір підписувався тимчасовим президентом Пекінського уряду («Бейянського уряду») Гу Вейцзюнем, обраного тоді, коли всередині цього уряду йшла запекла боротьба між різними угрупуваннями.
3. «Пекінський уряд» не контролював весь Китай і був у стані війни з іншими такими ж «урядами» інших провінцій.
4. Угода переважно стосувалася Китайсько-Східного залізничного шляху, власність на яку перейшла від Російської імперії до СССР.
5. Ініціатором зближення Китаю з СССР та Комінтерном був Сунь-Ятсен, який ще з 1917 р. мріяв про об’єднання Китаю з допомогою СССР та китайських комуністів.
Коли Сунь-Ятсен очолював Пекінський уряд, то відкрито звернувся до СССР за допомогою. І допомога прийшла: восени 1923 р. до Ктаю приїхали політичні та воєнні радники, а у жовтні 1924 р. — зброя. Правда, на час прибуття зброї Сунь-Ятсен вже не мав влади.
Якщо зважити на вказані нюанси, то виникає враження, що китайці у відповідь на абстрактні обіцянки СССР поважати китайський суверенітет, дозволили більшовикам втрутитися у внутрішні справи Китаю. Тобто грубо порушити китайський суверенітет. СССР і тут точно переграв Китай.
Ну і родзинка — віддавати Монголію Китаю ніхто всерйоз і не збирався.
Друга монгольська «революція»
Смерть (вбивство) Богдо-гегена VIII та питання про спадкоємця
17 квітня 1924 р. релігійний правитель Монголії Богдо-геген VIII помер. У сучасній Монголії переконані, що його отруїли совєтські агенти.
Комінтерну треба було діяти далі. Але як? У Монголії на той час була обмежена теократична монархія, тому мав бути спадкоємець. Але хто ним стане?
Богдо-геген VIII, хоч і був двічі одружений, власних дітей не мав. Правда, він усиновив сина своєї першої дружини Цендійн Дондогдулам, у якому було впізнано перевтілення хубілгана Ялгуусан-хутухти. Ця дружина у померла у 1923 р. а її (їх) син кудись зник. Мабуть не випадково, бо інформація про нього замовчується.
Богдо-геген VIII одружився вдруге на Наваанлувсангійн Гененпіл, але дітей у них теж не нібито не було. Можливо, що перспектива народження спадкоємця прискорила смерть самого Богдо-гегена.
Перевтілення Богдо-гегена
Був ще один варіант знайти спадкоємця трону. За ламаїстськими традиціями Богдо-геген обов’язково повинен був перевтілитися. В черговий, вже в 9-й раз. І за традицією лами повинні були почати пошуки дитини, в яку їх очільник перевтілився.
Щоб того не сталося Комінтерн вирішив змінити все кардинально. Він провів у Монголії ще одну «революцію».
Увага! Вже після договору з Китаєм, а ми знаємо чого варті договори з Росією, МНП за вказівкою від Комінтерну здійснила восени 1924 р. у Монголії класичний державний переворот.
Захоплення влади
Почалося все з відмови від теократичного правління та оголошення переходу до республіки.
Потім заарештували та розстріляли очільника попередньої влади Данзана. Так, до речі, завжди закінчується доля тих, хто продався окупантам.
26 листопада 1924 р. було проголошено про «створення» Монгольської Народної Республіки (далі МНР). Зразу ж прийнято нову конституцію, за якою основою політичного ладу ставали хурали (монгольський варіант «совєтів»).
Не обійшлось і без перейменувань: МНП перейменували в Монгольську народно-революційну партію (далі МНРП), а столицю (м. Урга) в Улан-Батор.
Узурпатори розуміли, що самостійно не втримаються. Тому попросили совєтські війська залишатися у МНР. Як мінімум до 1926 року.
Правда, Москва для годиться викабенювалася і у ноті уряду СРСР від 24.1.1925 р. «відповіла» «Уряд СССР вважає, що перебування радянських військ у межах Монгольської Народної Республіки не викликає потреби». А в березні 1925 р. ніби-то почався вивід советських військ. Нібито…
Заборона шукати перевтілення
Після державного перевороту шукати перевтілення Богдо-гегена, як спадкоємця трону, вже не мало сенсу. Але лами все одно почали його шукати. Та знайшли (Т. Лувсандорж).
Тоді «революціонери» у 1925 р. закріпили за собою право санкціонувати пошук нових перероджень лам, щоб блокувати канонічну процедуру їх виявлення. Цього виявилось мало.
Тоді у 1926 р. МНРП вирішила утриматись від пошуків, а з 1928 р. пішли ще далі та взагалі заборонила виявлення та визнання реінкарнацій будь-яких лам. За порушення — кримінальна відповідальність.
Народний спротив окупаційній «революції» та «будівництву соціалізму»
«Будівництво соціалізму»
З кінця 1928 р. уряд Монгольської народної республіки і МНРП під тиском СРСР почали проводити антинародну політику, нібито спрямовану на «будівництва соціалізму».
Було заборонено приватну торгівлю та приватний транспорт. Власність, насамперед худоба, підлягала колективізації. Власність старої монгольської знаті була експропрійована, буддійське духовенство обкладено важкими податками, монастирі закривали.
Хвиля змов та повстань у 1925-1931 рр.
У відповідь на «узурпацію влади» та псевдо соціалістичні перетворення у 1925-1931 рр. в Монголії почались змови та повстання: Улангомське повстання 1926 р.; «змова Ерегдендагви» або «справа 38» 1930 р., до якої причетні вищі хубілгаї: Егузер-хутухта і Ділова-хутухта; повстання у монастирі Ламин-гегена (Ердене-панднта-хутухта) у північній Монголії в 1930 р.; повстання в Тугсбуянті та Улаїгомі на заході країни 1930 р.; хвилювання на заході та півдні МНР у 1930 — 1931 рр.
Крім повстань суто на території МНР, відбулись знакові для монголів повстання в землях братніх народів: бурятське повстання 1927 р. (загинуло близько 35 тис., потім репресовано стільки ж, частина бурят намагалася втекти до МНР); повстання калмиків весна-осінь 1930 р.; повстання 1930 р. у Туві.
Найбільше монгольське повстання ХХ століття
Найбільшим за всю історію Монголії XIX — XX ст. було всенародне повстання 1932 р.
Воно охопило найбільш населені аймаки північної та західної частини країни: Хубсугульський, Ахрангайський, Уверхангайський, Дзабханський, Дербетський, частково – Алтайський та Южиогобійський.
Саме повстання хронологічно умовно поділяється на три періоди: 1) з кінця зими до квітня — розрізнені хвилі на півдні та південному заході країни; 2) власне Хубсугульське повстання, що стало апогеєм та, крім Хубсугульського, охопило аймаки Ахрангайський, Уверхангайський, Дзабханський та Дербетський; 3) новий підйом повстання у серпні, починаючи з півдня Хубсугульського та півночі Архангайського аймаків.
Важливо, що практично в той же час відбувалось і Тере-Хольське повстання в Туві.
Мета повстання
Метою цих повстань було повалення влади МНРП та відновлення теократичної системи, що у ряді випадків повстали формували власні структури влади, найбільш розробленими з яких були «міністерства», створені в 1932 р. В одному випадку в 1932 м. повсталим вдалося на якийсь час відновити одне з удільних князівств під керуванням нащадка останнього князя.
Оцінка повстання
У сучасній Монголії ці події вважаються народним повстанням, що переросло у справжню громадянську війну.
Головна причина повстання — совєтський експорт в Монголію сталінського соціалізму та знищення буддизму і буддистів.
За часів МНР, тобто з 1932 по 1992 рр., повстання називали «повстанням верховних жерців і феодалів».
Придушення повстання — перша совєтська СВО
До жовтня — листопаду 1932 р. повстання в МНР було придушене остаточно силами совєтських військ, замаскованих під монгольські.
Ці війська складалися із бурятів та монголів, яких спеціально зібрали для цієї мети. СССР визнав лише наявність «інструкторів» та передачу новітнього озброєння, включно з літаками та танкетками.
Керував придушенням монгольського народу Т.В. Юшкевич, офіційна посада якого — головний воєнний інструктор і начальник навчальної частини Об’єднаного воєнного училища в Улан-Баторі.
Фізичне винищення повстанців
СССР не порушувала традицій Російської імперії і безжально винищувала не тільки всіх, хто реально чинив спротив, а й усіх, хто потенційно міг його чинити.
Скільки загинуло повстанців, точно не відомо. Найбільш виваженою цифрою вважаю близько 10 тисяч.
Наостанок зауважу, що у повстаннях 1925-1932 рр. число вбитих повстанцями було набагато менше загальної кількості жертв, бо придушення всіх повстань супроводжувалось надзвичайною жорстокістю та масовими стратами повстанців.
Розгром МНРП і повна окупація
Після кривавого придушення повстання Сталін вирішив зробити тактичний крок назад.
Для цього знайшли «винних» у керівництві МНР: першого секретаря ЦК МНРП З. Шижее, секретаря ЦК У. Бадраха та прем’єр-міністра Ц. Жигжиджава. Всіх їх офіційно виключили з партії. Перших двох вислали в СССР. Останній залишився в МНР і у 1933 р. таємниче загинув.
Але цього було мало. Сталін змусив МНРП «добровільно» прийняти рішення про відмову від керівництва державної владою. В результаті чисельність партії протягом двох наступних років зменшилась у п’ять разів.
Декорації були відкинуті. Влада перейшла до совєтських окупантів та їх місцевої прислуги.
Головним слугою СССР у Монголії став кровожерливий «монгольський Сталін»: Хорлоґійн Чойбалсан.
Таку ж саму позицію вірності СССР займав і наступник Чойбалсана Юмжаґійн Цеденбал.
Я собисто жив у Монголії у 1981-1983 роках. Вона була повністю підконтрольна СССР і на побутовому рівні сприймалася як 16-та республіка Совєтського Союзу.
Визнання незалежності Монголії Китаєм
Визнання Республікою Китай
Короткочасне визнання
Під кінець Другої світової війни СССР підштовхнув Республіку Китай до формального визнання status quo, погрожуючи активізувати монгольський націоналізм в Китаї.
У китайсько-радянському договорі про дружбу і союз, підписаному 14 серпня 1945 року, Республіка Китай дала згоду визнати незалежність МНР. Єдина умова: проведення референдуму.
Обидві сторони (СРСР та Республіка Китай) розглядали цей референдум як політичний театр. Тому через кілька років Чан Кайші відкликав це визнання.
Реальне визнання
І лише у 2002 році Китайська Республіка визнала Монголію , яка через розвал СССР отримала реальну незалежність.
21 травня 2012 року Рада у справах материкової частини Республіки Китай на Тайвані заявила, що вся Зовнішня Монголія, мабуть включно із російською Республікою Тива, повинна розглядатися як незалежна держава. Проте Тайвань продовжував призначати «Комісію у справах Монголії та Тибету» аж до 2017 р.
«Визнання» Китайською Народною Республікою
Короткотривале визнання
Після заснування комуністичної Китайської Народної Республіки (КНР), обидві країни визнали суверенітет одна одної 6 жовтня 1949 р. Але дружба між КНР та МНР була недовгою.
Відмова визнавати
Мао-Цзедун та інші лідери китайських комуністів після смерті Й.Сталіна зробили кілька спроб домовитися з ссср про повернення до КНР Зовнішньої Монголії. Але все було марно.
Відмова СССР повернути КНР Зовнішню Монголію — це одне з тих болючих питань, які привело до виникнення напруження між СССР та КНР, яке згодом, у кінці 1950-х на початку 1960-х років перетворилося спочатку на розкол, що потім переріся у відверту ворожнечу.
Коли розкол набув максимального рівня Мао-Цзедун звинувачував ссср у совєстському імперіалізмі. Та окупації СССР китайських земель.
Більшовицька окупація Тиви
Громадянська війна
В Урянхайському краю ситуація розвивались трохи інакше, ніж в Богдханській Монголії.
Якщо в Монголії на час громадянської війни у Росії та її колишніх колоніях (1917-1921 рр.) вже існувала відносно самостійна держава Богдо хана, то Урянхайський край з 1914 р. вже був підкоений Російською імперією.
Більшовики ставились до статусу цих земель так само, як і царські імперці. Для них це вже була Росія. 16 березня 1918 р. червоні захопили цей регіон. А в червні того ж року місцевий совєтський уряд зробив спробу скасувати протекторат та встановити в регіоні «незалежну» совєтську владу.
Місцеві еліти були проти «совєтів» та запросили на допомогу монгольські та китайські війська. Однак, через втручання Тимчасового сибірського уряду (м. Омськ) китайські та монгольські війська зупинилися та вийшли.
В липні 1918 р. місцева совєтська влада розпалася, надалі краєм керував Тимчасовий сибірський уряд (м. Омськ).
Восени 1918 р. китайський генерал Ян Шічао повернув під контроль Китаю більшу частину південної та західної частин регіону. Незабаром монгольські війська на чолі з Хатанбаатар Магсаржавом зайняли певні території на півдні.
Навесні 1919 р. в регіоні почались антиросійські заворушення і Тимчасовий сибірський уряд без пору залишив край.
Літом 1919 р. сюди тимчасово зайшли червоні війська, але повноцінної совєтської окупації не сталося і до початку 1921 р. регіон контролювався китайскими та монгольскими силами.
Але недовго…
Совєтська окупація
У 1921 р., як і у Монголії, війська більшовиків змусили китайські та монгольські війська відступити. Більшовики знову окупували ці землі.
Для «виправдання» і маскування окупації більшовики створили тут у 1921 р. маріонеткову, формально незалежну Тувинську Народну Республіку (ТНР).
У 1924 р. схожу назву більшовики використають і для Монголії: Монгольска Народна Республіка (МНР).
На відміну від МНР, яка проіснувала 68 років (1924-1992 рр.), ТНР проіснувала лише 23 роки (1921-1944 рр.)
У 1944 р. Й.Сталін вирішив, що гратися в незалежність Туви вже не треба та включив її до складу РСФСР у якості Тувинської Автономної Області.
Совєтсько-російська окупація Тиви триває до сьогоднішнього дня…
______________________________________________________________
* Маю на увазі саме Наддніпрянську та Наддністрянську Україну.
