Міністерство освіти і науки України

Кременчуцький державний політехнічний інститут

На правах рукопису

Стегній Павло Анатолійович

 УДК 947.084.5 (477)

Селянські повстання

в Правобережній частині УСРР

у 1921-1923 рр.

(на матеріалах петлюрівського руху)

Спеціальність 07.00.01. Історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник Осташко

Олександр Іларіонович, кандидат

історичних наук, професор

Кременчук, 2000

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВУНК – Всеукраїнська Надзвичайна Комісія

ВЦПК — Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет

ген. – генерал

ген.-пор. – генерал-поручник

ген.-хор. – генерал-хорунжий

ДПУ – Державне Політичне Управління

ДЦ УНР – Державний центр Української Народної Республіки

ОУН – Організація Українських Націоналістів

ПВА — Повстанська Волинська Армія

підполк. – підполковник

підпор. – підпоручик

підхор. — підхорунжий

полк. – полковник

пор. – поручник

ППШтаб — Партизансько-Повстанський Штаб

сотн. – сотник

тис. — тисяч

УВІТ — Українське Воєнно-Історичне Товариство

УВО — Українська Військова Організація

УПА — Українська Повстанська Армія

хор. – хорунжий

ВСТУП

Складний і суперечливий процес розбудови української держави змушує звертатися до історичного досвіду державотворення і, перш за все, до подій національно-визвольної боротьби 1917-1923 рр. Вивчення, опанування та аналіз здобутків і, особливо, помилок цієї буремної епохи — актуальна проблема сьогодення. Останнім і, можливо, найдраматичнішим етапом цієї доби був петлюрівський повстанський рух 1921-1923 років в Правобережній частині УСРР, що стала центром боротьби проти комуністичного режиму, за повернення до влади Уряду УНР.

Дослідження петлюрівського повстанства має велике світоглядне, виховне, суспільно-політичне та наукове значення. На нашу думку, світогляд сучасного українця має дуже небезпечну рису — переконання у неповноцінності власної нації, певну відразу до неї, як до слабкої, недержавної, другорядної. Деякі українські та закордонні політики прагнуть підперти таку новітню “малоросійську” ментальність реаліями сучасності та деякими історичними фактами ХХ століття. Але їх аргументи втратять будь-який грунт при належному висвітленні історії українського повстанства ХХ ст. Адже саме воно яскраво продемонструвало, яке глибоке коріння мали у свідомості українців козацькі ідеали та традиції, незламне прагнення до волі.

Девальвація комуністичних ідеалів привела до тривожного “вакууму” у суспільній свідомості. Колишні герої перетворилися на злодіїв. Але нація без ідеалів і героїв мало чого варта. Радянська пропаганда доклала чимало зусиль, щоб спаплюжити пам’ять про борців за свободу українського народу — повстанських отаманів та козаків. З пам’яті української людності майже повністю стерлися їх партизанські імена-псевдоніми: Гонта, Орлик, Хмара, Залізняк, які вони брали у пам’ять про славне козацьке минуле. А справжні імена повстанських отаманів знають лише окремі історики. Залишається майже в повному небутті їх доля, і, головне, їх внесок у визвольну боротьбу українського народу. Як не дивно, але в сучасній Україні, що прийняла естафету державності від УНР, залишаються нереабілітованими, носять ганебне тавро бандитів повстанські отамани, які здебільшого були старшинами Української Армії.

Дослідження петлюрівського повстанського руху 1921-1923 рр. має велике наукове значення. Залишаються невирішеними важливі методологічні питання. В радянській та нерадянській історіографії склалися дві, прямо протилежні позиції щодо петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. Радянські історики всі свої зусилля спрямовували на те, щоб довести, що петлюрівське повстанство, як, до речі, і діяльність Центральної Ради та Директорії УНР, було національною контрреволюцією. Нерадянські дослідники здебільшого вважали його одним з проявів національно-визвольної боротьби.

Очевидно під впливом досить суперечливих суспільно-політичних процесів, певна невизначеність у оцінці петлюрівського повстанства зберігається і в сучасній українській історіографії. Ще й досі окремі історики відносяться до С.Петлюри та всього, що, хоча б номінально, пов’язане з його ім’ям, упереджено.

В українській історіографії давно вже зайняли своє славне місце селянсько-козацькі повстання ХVІІ ст. та гайдамаччина, але їх історичні спадкоємці, повстанці 1918-1923 рр. поки що залишаються на узбіччі поважних історичних досліджень. Ще й досі остаточно не визначена їх історична роль та значення у загальному контексті Української революції та історії України ХХ ст. Без належного аналізу залишаються причинно-наслідкові зв’язки повстанського руху з історичними подіями 1920-1930-х років та більш пізніх часів. Не аналізується його вплив на перетворення українського народу в модерну націю.

Ще досі не опрацьована на достатньому рівні фактична сторона питання. В різних працях багато суперечностей, а іноді, навіть, і помилок. Тільки почалося освоєння велетенського масиву інформації, що зберігається архівних фондах України, які до 1991-1993 рр. були закриті для дослідників. Належним чином не аналізується висвітлюється вся палітра політичних організацій, що прагнули очолити український повстанський рух 1921-1923 рр.

З персоналіями повстанського руху склалася своєрідна ситуація. Історична наука часів перебудови та здобуття незалежності доволі швидко повернула українській людності досить суперечливі постаті Н.Махна, що так довго і успішно вірив і допомагав своїм ворогам, В.Винниченка, чия відверто пробільшовицька позиція зруйнувала єдність національних сил і зіграла свою фатальну роль у поразці Української революції, М.Шумського, що разом з іншими “комуністами-боротьбистами”, особисто приймав активну участь у ліквідації повстанських організацій, як за кордоном, так і на терені УСРР. Та чомусь досі залишаються поза увагою їх супротивники, не менш складні і суперечливі, але й не менш цікаві постаті головного повстанського отамана Ю.Тютюнника, вождя УВО Є.Коновальця їх найближчих помічників і Ю.Отмарштайна, А.Гулий-Гуленка, Р.Сушка, Л.Ступницького та інших.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до планів науково-дослідної роботи Кременчуцького державного політехнічного університету.

Об’єктом дослідження є визвольні змагання українського народу в 1921-1923 рр.

Предметом дослідження — селянські повстання у контексті діяльності центральних та регіональних повстанських установ УНР: Партизансько-Повстанського Штабу, Української Військової Організації, Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету, партизансько-повстанських організацій УНР Правобережжя УСРР у 1921-1923 рр.

Хронологічні межі дослідження охоплюють якісно новий етап визвольних змагань, що почався після інтернування Армії УНР та Ризького договору 1921 р. і закінчився у 1923 р. в зв’язку з остаточним руйнуванням центральних повстанських установ УНР, ліквідацією таборів інтернованих. Цей етап співпадає і генетично пов’язаний з Тарнівським періодом діяльності Державного Центру УНР в екзилі.

Територіальні межі обрані на основі даних з різноманітних джерел, згідно з якими петлюрівське повстанство в цей період мало найбільший вплив на Правобережжі УСРР.

Мета дослідження – визначити місце петлюрівського повстанського руху початку 1920-х років у загальному контексті історичного процесу, внести корективи в розуміння причинно-наслідкових зв’язків і показати, що саме український повстанський рух примусив більшовиків рухатись по шляху лібералізації соціально-економічної та національно-державної політики. Проаналізувати вплив петлюрівського повстанства на процес перетворення українського народу в модерну націю.

Щоб досягнути вказаної мети, дисертант поставив перед собою такі дослідницькі завдання: 

• проаналізувати передумови, рушійні сили і характер селянських повстань 1921-1923 рр.;
• показати весь спектр політичних організацій, що прагнули очолити повстанський рух, визначити найвпливовішу серед них;
• охарактеризувати повстанську діяльність ДЦ УНР, ППШтабу, УВО, проаналізувати внутрішні протиріччя всередині повстанського центру УНР;
• вказати на позитивні і негативні наслідки діяльності ППШтабу;
• визначити і охарактеризувати головні моменти плану загального повстання;
• дослідити обставини виникнення і ліквідації ВЦПК та Козачої Ради, їх політичну орієнтацію, вплив та результати діяльності;
• показати організаційну структуру повстанських сил Правобережжя та хід підготовки до загального повстання у 1921 р.;
• узагальнити відомості про створення Повстанської Армії та головні події Листопадового Рейду, проаналізувати причини його поразки;
• охарактеризувати стан української еміграції в 1922-1923 рр. та проаналізувати його вплив на руйнування повстанського центру УНР;
• дослідити обставини виникнення, діяльність та причини ліквідації нових регіональних повстанських центрів: Подільської повстанської групи та Повстанської Волинської Армії;
• опираючись на відомості про розвиток повстанства на Поділлі, Волині, Київщині та в Холодному Яру, вказати на силу повстанського руху в 1922 р.;
• вказати на факти існування та активної діяльності повстанських організацій у 1923 р.;
• підкреслити, що радянське керівництво у 1923 р. продовжувало сприймати повстанський рух як головний фактор внутрішньополітичної нестабільності;
• довести, що в історіографії закріпилося невірне розуміння причинно-наслідкових зв’язків, а саме, що неп і українізація привели до занепаду повстанства, тоді як саме повстанство змусило більшовиків піти на певну лібералізацію політики.

Наукова новизна полягає у детальному висвітленні історіографії проблеми, значному розширені її джерельної бази. Вводяться в науковий обіг відомості з мемуарів, документів різних установ УНР та Радянської України. При використанні джерел та літератури увага зосереджувалася на узгодженні суперечностей та невідповідностей. Вперше для з’ясування передумов повстанства порівнюються відомості з принципово різних джерел: публікацій української еміграції та радянських секретних документів. Внесені доповнення і корективи у перелік передумов повстанського руху. По-новому аналізується таке явище як “отаманщина”. Вказано на процес консолідації повстанських сил під прапором УНР. Наводяться нові факти про зближення махновських і петлюрівських організацій літом-восени 1921 р.

Систематизовані відомості про політичні організації, що прагнули очолити український повстанський рух 1921-1923 рр. Здійснено аналіз внутрішніх протиріч у структурі повстанських установ УНР. Отримало подальший розвиток питання про діяльність ППШтабу, велика увага зосереджена на її негативних моментах і наслідках. Вказано на особливу роль УВО та її осередків у створенні та діяльності повстанських установ УНР. Вперше поставлене питання про невідповідність назви “Козача Рада” петлюрівській політичній орієнтації. Вперше опис повстанських сил Правобережжя у 1921 р. зорієнтований на їх структуру і проведений згідно з поділом на повстанські групи і райони. Узагальнено відомості про кадрову основу та шляхи виникнення партизанських загонів. Підкреслена особлива роль військового елементу у повстанських силах.

Дістало подальший розвиток питання про відповідальність вищого керівництва УНР за поразку Листопадового Рейду та всього повстанського руху 1921-1923 рр. В науковий обіг введено нові відомості про Листопадовий Рейд. Вперше звертається увага на особливе значення голоду як засобу боротьби з повстанством 1921-1923 рр.

Аналізується стан української еміграції у 1922-1923 рр. та його вплив на руйнівні процеси всередині повстанського центру УНР. Уточнено і розширено відомості про Подільську повстанську групу. Вперше наводяться відомості про суперечливу роль керівників Повстанської Волинської Армії у її діяльності. Наводяться нові відомості про розвиток повстанського руху у 1923 рр. та стурбованість ним радянського керівництва. По-новому тлумачаться причинно-наслідкові зв’язки та підкреслюється вплив повстанства на лібералізацію більшовицької політики.

Результати дослідження можуть бути використані при складанні навчальних посібників з історії України та подальшому дослідженні історії українського повстанського руху 1918-1923 рр. та суміжних тем: Тарнівський період діяльності ДЦ УНР; останній період історії Армії УНР; передумови обрання союзного принципу при створенні СРСР тощо. Дисертація апробована i рекомендована до захисту кафедрою “Соціально-політичних наук” Кременчуцького державного політехнічного університету.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на всеукраїнських наукових конференціях: “80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1997), “350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1998), “Україна: державотворчі процеси новітнього часу (Полтава, 1999), “Проблеми історії та сучасного розвитку українського козацтва. Концепція українського козацтва як державотворчої інституції” (Черкаси, 1999), на щорічних конференціях Кременчуцького державного політехнічного університету.

Результати дослідження опубліковані у 3 статтях загальним обсягом 1,6 друкованого аркуша.

Структура дисертації підпорядкована меті і завданням дослідження. В основу її покладено проблемно-хронологічний принцип. Робота складається із вступу, переліку умовних позначень, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації – 187 с., список джерел та літератури займає 40 с. і складається з 518 найменувань.

РОЗДІЛ 1

Історіографія, джерела та методи дослідження

 1.1. Історіографія питання

 На думку багатьох істориків, селянський повстанський рух був одним з найхарактерніших явищ Української революції 1917-1920 рр. Але останній його етап, а саме, петлюрівське (уенерівське) повстанство 1921-1923 рр., все ще залишається малодослідженою ланкою історії України ХХ ст. Така ситуація, в силу різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, склалася як в Україні, так і за кордоном.

Дві гілки української історичної науки: закордонна та радянська, розвивалися окремо, в принципово різних умовах та в контексті різних світоглядних орієнтацій. Спираючись на різну ідеологію, вони здебільшого знаходились у стані конфронтації, особливо з питань українських національно-визвольних змагань ХХ ст. Проте, вони не були повністю відірваними одна від одної. Безпосередня співпраця і обмін тяглися аж до початку 30-х років [386, C.40-43]. Потім взаємний вплив переважно мав “дзеркальний характер”, коли кожне концептуальне положення однієї сторони критично аналізувалося другою стороною.

Дослідження петлюрівського повстанства, як і будь-яке інше, йшло на двох рівнях: концептуальному та конкретно-історичному, які мали окрему динаміку. Концептуальні дослідження були органічною частиною української закордонної історіографії, яка пройшла етапи: 1) співпраці і обміну з істориками Радянської України, формування українського націонал-комунізму і націоналізму (1921 р. — початок 1930-х); 2) домінування тоталітарних тенденцій (1930-1950-ті рр.); 3) ревізії тоталітарної спадщини та поступової деідеологізації (1950 – початок 1990-х рр.). У 1991 р. почався принципово новий етап формування в Україні вільної національної науки, тісної співпраці вітчизняних істориків з українськими істориками діаспори.

На конкретно-історичні дослідження суттєво вплинув стан джерельної бази. До 2-ї світової війни вона лише формувалася, а в під воєнних дій більша частина джерел знищена або потрапила до СРСР. Тому війна стала своєрідною межею конкретно-історичних досліджень.

До 2-ї світової війни головними осередками історичної науки на еміграції були Прага (Український Вільний Університет, Українське Історико-Філологічне товариство, Музей Визвольної Боротьби України), Берлін (Український Науковий Інститут), Варшава (Український науковий Інститут, Українське Воєнно-Історичне Товариство), Париж [382, C.26-27].

У 1-й період основними ідеологічними парадигмами закордонних дослідників були державницька, з двома розгалуженнями: консервативно-гетьманським і національно-демократичним, соціалістично-народницька та націоналістична. В їх контексті петлюрівське повстанство оцінювалося і розглядалося по-різному. З самого початку повстанство займало поважне місце у концепції інтегрального націоналізму. Воно використовувалося для підтвердження положення про “перманентну національну революцію” та як матеріал для критичного аналізу досвіду визвольних змагань 1917-1923 рр. Цьому присвячені “Причинки до історії української революції” Є.Коновальця та статті М.Андрусяка, Є.Маланюка, і П.Чулого у “Літературно-науковому віснику”, де, крім того, опубліковано багато повстанських спогадів [185, 349, 487, 305]. Під впливом націоналізму були такі митці як Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, У.Самчук, що художньо осмислювали визвольні змагання 1917-1923 рр. [336, Т.2, С.248-250]. Проте, концептуальна обмеженість заважала націоналістам всебічно і об’єктивно розглядати повстанство.

Політичним антиподом націоналістів був соціалістично-народницький напрямок, представники якого: М.Грушевський, В.Винниченко, П.Христюк та М.Шаповал зробили значний внесок у дослідження Української революції. Проте, їх пробільшовицька орієнтація звужувала розуміння революційних процесів. Вони беззастережно засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р. Уряд УНР був інструментом польської політики [214, С.43]. М.Грушевський проголошував: “Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання з середини”, а В.Винниченко підкреслював: “Хто стоїть за перемогу контрреволюції, (…) хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією,— той є зрадник своєї нації” [262, С.177-178]. Їх активна прорадянська позиція у 1921-1923 рр. впливала на частину українських військових і завдала великої шкоди діяльності повстанських установ УНР.

Позитивне бачення повстанства 1921-1923 рр. представниками державницької школи визначалося повстанською діяльністю ДЦ УНР, гетьманських та прогетьманських політичних організацій. Очевидно, саме тому Д.Дорошенко верхню межу визвольних змагань визначав 1923 р. [252].

На початку 1930-х років настрої еміграційного та західного українства радикально змінилися. Голодомор завдав удару по авторитету соціалістично-народниць-кої школи. В центрі уваги знову стала “Велика Україна. Всі зрозуміли, що її загибель – це кінець Україні, її визволення – це визволення української нації, як такої” [134, С. 8]. Почав зростати вплив ідеології інтегрального націоналізму, в якій посилювались тоталітарні тенденції. В 1940-х роках написані перші праці з історії інтегрального націоналізму, що торкалися теми петлюрівського повстанства [189, 199, 351]. Цікавим історіографічним явищем став “Заповіт” В.Винниченка, який відобразив еволюцію його поглядів. Ідеолог українського націонал-комунізму підтримав націоналістичну концепцію перманентної боротьби, яку вів український трудовий народ з часу антигетьманського повстання: “безперестанний бій з гнобителями нашого народу, бій який відповідно до обставин, то стихає, то розгортається, але ніколи не перестає”. Тут же він назвав УПА найактивнішою частиною українського народу, його бойовою елітою і закликав до переорганізації Української Національної Ради на користь націоналістів, що на той час, під впливом досвіду боротьби вже відійшли від ідей фашизму та нацизму [214, С. 18, 70-74]. Від такого висновку залишався лише крок до переосмислення повстанства 1921-1923 рр., але В.Винниченко його не зробив.

Значним досягненням державницької школи початку 2-го періоду стали праці О.Шульгина та В.Кучабського [498, 513], проблематика яких відображала ідеологічні засади та умови діяльності повстанських установ УНР. В праці О.Шульгина виразно проглядали елементи своєрідного “культу особи” С.Петлюри — риси тоталітаризму, які під впливом атмосфери часу з’являлися навіть у межах демократичної ідеології.

Найбільше зробили для дослідження петлюрівського повстанства керівники та прибічники ДЦ УНР. Розуміння повстанської боротьби вищим керівництвом ДЦ УНР сформульоване в творах самого С.Петлюри [370, 372-373]. Новим кроком у дослідженні повстанства стала праця І.Мазепи, у третьому томі якої він торкнувся теми повстанства 1921 р. і Листопадового Рейду [346]. Переважно на основі власних спогадів І.Мазепа описав проблеми, пов’язані з спробами сформувати політичний центр керівництва повстанством, складні відносини С.Петлюри та Ю.Тютюнника, схильність останнього до самостійної дії та претензії на політичне лідерство. Відповідний період отримав назву “Кінець збройних змагань УНР”, що відображало загальну тенденцію до ототожнення петлюрівського повстанства з останнім періодом збройних змагань УНР, яке у міжвоєнний період успішно досліджувалося в контексті саме воєнно-історичної тематики.

Розвиток воєнно-історичної науки у міжвоєнний період підтримувався великим суспільним інтересом до неї на західноукраїнських землях та в еміграції. Центри воєнно-історичної науки за кордоном у 1921 — 1939 рр. виникли в районах перебування великої кількості українських старшин. В Польщі вони сформувалися в містах Каліш, Варшава і Львів [492, 1970, С.70-75].

Першим осередком воєнно-історичних досліджень стало “Воєнно-наукове видавництво”, створене в Каліші в 1923 р., а потім перенесене до Варшави. Через два роки в Каліші засновано “Українське воєнно-історичне товариство” (далі УВІТ), що згодом також перебралося до Варшави. УВІТ проводило велику науково-дослідну працю. З 1929 по 1939 рр. товариство випустило 10 чисел журналу “За Державність”, де опубліковано велику кількість матеріалів про українське повстанство і, зокрема, про 2-й Зимовий Похід, якому повністю присвячене 3-тє число журналу. Більшість статей цього числа – спогади, де лише спорадично зустрічаються узагальнення та аналіз. Тільки сотн. О.Шпілінський намагався створити загальну картину подій Листопадового Рейду, а інженер В.Яновський аналізував причини поразки, покладаючи велику частину вини на Ю.Тютюнника [497, 506].

Одним з найповажніших центрів української воєнно-історичної науки в період між двома світовими війнами був Львів, що здавна був осередком українського суспільно-громадського, економічного та культурного життя. Сприятливу базу для розвитку української воєнно-історичної науки створили старшини УГА, силами яких організовано товариство “Червона Калина” та створено велику кількість воєнно-історичної літератури в різних формах.

Товариство “Червона Калина” за роки свого існування (1921-1939) щорічно випускало історичний календар-альманах та з жовтня 1929 р. щомісяця почало друкувати “Літопис Червоної Калини”. В них розміщено близько 19 спогадів та матеріалів про повстанський рух. Серед аналітичних розвідок, що мали переважно персональний характер, можна назвати статті В.Совенка та Л.Бачинського. Особливе місце займали матеріали про Листопадовий Рейд: офіційна доповідь Ю.Отмарштайна, нарис О.Добротворського та стаття Р.Сушка. На основі щоденника Ю.Тютюнника, що зник під час другої світової війни, О.Доценко відтворив події рейдів повстанського отамана [431, 191, 362, 249, 451, 254]. Надзвичайно цікавий аналіз “отаманщини” та повстанства здійснив у циклі статей М.Середа [408-419].

За прикладом “Червоної Калини” й інші українські видавництва в Західній Україні видавали українську воєнно-історичну літературу, статті на воєнно-історичні теми зустрічались в усіх газетах і журналах національного напрямку. На Буковині матеріали про повстанство з’являлися переважно в журналі “Самостійна думка”. Поміщені в ньому статті Р.Сушка і Г.Рогозного присвячені Листопадовому Рейду та полеміці в зв’язку з таємничою загибеллю Ю.Отмарштайна. Частина цих статей потім вийшла окремими книжками [453-454, 398-400]. На них М.Чеботарів у Варшаві відповів брошурою “Невдала реабілітація Сушка-убійника” [488].

Після скасування таборів для інтернованих старшин і козаків Армії УНР у Польщі, частина українських військових перебралася до Чехословаччини, Франції і Бельгії. В результаті цих переміщень у Празі та Парижі виникли нові центри української воєнно-історичної науки, проте їх здобутки у дослідженні петлюрівського повстанства були доволі скромні. В Празі про повстанство з’явилися лише поодинокі праці: вже загадані монографії І.Мазепи та Є.Коновальця, статті Г.Голинського, В.Дорошенка, В.Проходи [232, 251, 391]. Одним з результатів діяльності у Франції товариства колишніх вояків Армії УНР була підготовка в 1938 р. до друку французькою мовою монографії О.Удовиченка, опублікувати яку вже українською мовою вдалося лише у 1954 р. зусиллями Д.Микитюка у Вінніпезі [472].

У Канаді та США в період між війнами не з’явилося поважного центру української історичної науки, але виходили поодинокі праці окремих авторів. Серед них дослідника повстанства можуть зацікавити книга О.Лугового про Віру Бабенко, який згодом повернувся до теми визначного жіноцтва України [344-345]. В “Історичному Воєнному Альманасі” надрукована стаття Р.Сушка, а в календарі Українського робітничого союзу на 1928 рік — згадка про Г.Чупринку [452, 334].

Окремим поважним напрямком воєнно-історичних досліджень, в загальному контексті якого промайнуло кілька праць, що стосувалися петлюрівського повстанства, була історія Січових Стрільців. Однією з перших публікацій був некролог і біографія І.Андруха з відомостями про розстріл повстанського комітету в Києві. Згадки про Ю.Отмарштайна є в статті І.Кедрина. Цінний матеріал про підпільні військові організації СС та Військову Організацію Січових Стрільців зустрічаються у праці Р.Бориса “Українські сили під Московією (1920-1935)” [278, 290, 201]. Короткі біографічні замітки про О.Думіна, Ю.Отмарштайна, Р.Сушка С.Чорного розміщені в “Українській Загальній Енциклопедії”[475].

Не зважаючи на досить велику кількість мемуарів та узагальнень, що стосувалися окремих фрагментів чи аспектів петлюрівського повстанства, не знайшлося історика, який би узагальнив весь цей матеріал. Тому петлюрівське повстанство 1921-1923 рр. не знайшло належного відображення ні в загальних працях з історії Української Армії, ні в тогочасних енциклопедіях. Так, наприклад, у статті О.Доценка “Визвольні змагання 1917-1923 рр.” всього один абзац присвячено Листопадовому Рейду [285, 253, 302, 374].

Важливим позитивним здобутком було виокремлення петлюрівського повстанства в окремий етап історії української армії: VIII-й період інтернування й останніх актів збройної боротьби у В.Проходи; “спроба підняти повстання в Україні” в О.Удовиченка; “кінець визвольних змагань” у І.Мазепи, що закладало фундамент подальшої праці. [391, С.111, 150; 472, С. 187-190].

Голод 1921-1923 рр. хронологічно співпадав з петлюрівським повстанством, був однією з передумов його виникнення та причин ліквідації. Взагалі, всі радянські голодомори співпадали з періодами піднесення національно визвольної боротьби, що стало основою для певних узагальнень у відповідних працях [229, 237].

На початку 3-го періоду (1950 – початок 1990-х рр.) осередком історичної праці на деякий час стала Європа, переважно Німеччина, куди у 1945 р. з Праги перебрався Український Вільний Інститут. Тоді ж у Австрії поновила працю Українська Вільна Академія Наук (УВАН). Через рік у Мюнхені поновлено НТШ, головною метою якого стало видання “Енциклопедії Українознавства” (ЕУ). У 1949 НТШ перебралося до Сарселю (Франція), де робота над ЕУ продовжилась. Важливий осередок досліджень виник в Римі (Український Католицький університет ім. св. Климента). Девальвація 1948 р. привела до виїзду більшої частини за океан. До Канади (Вінніпег) та США (Нью-Йорк) переведено УВАН. Почали свою діяльність НТШ у Північній Америці, Українське історичне товариство, Інститут східноєвропейських досліджень ім. В.Липинського (Філадельфія), згодом Гарвардський український дослідницький інститут, Канадський інститут українських досліджень в університеті Альберти [382, С.27-28].

Характерною ознакою періоду стало зближення позицій представників різних шкіл, поступова деідеологізація історії. До табору істориків приєдналися представники нової хвилі української еміграції з СРСР та країн Східної Європи, зокрема, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, Д.Соловей, М.Андрусяк, В.Гришко та інші.

Як вже вказувалося, під час другої світової війни українські дослідники втратили більшість першоджерел з історії петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. Брак першоджерел загальмував дослідження на емпіричному рівні. Подальший розвиток йшов переважно по шляху переосмислення концептуальних схем, публікації нових мемуарів, передруку рідкісних видань, аналізу та систематизації вже опублікованого матеріалу. Праці, присвячені повстанству, небагаті на факти, переважають припущення, зустрічаються неточності. Знаючи, що левова частка матеріалів потрапила до СРСР, дослідники уважно стежили за публікаціями радянських істориків, виловлюючи з них нові відомості. Як і раніше, до дослідження повстанства здебільшого приклали руку прибічники ДЦ УНР та ветерани української армії.

Як і на попередніх етапах, петлюрівське повстанство згадується у загальному контексті нових праць з історії Української революції: невеличкої, написаної у народницьких традиціях брошури О.Терлецького, колективної “Ідеї і люди визвольних змагань. 1917-1923”, монографіях Н.Полонської-Василенко та І.Нагаєвського. Відомості про повстанство в них надзвичайно скупі і обмежуються двома моментами: розвитком повстанського руху в УСРР та Листопадовим Рейдом [458, 282, 381, 515].

Багато цікавих думок про українську революцію, історію української політичної думки та польсько-українських відносин залишив І.Лисяк-Рудницький. Важливе значення мають його методологічні ідеї щодо проблем формування української нації [336].

Дослідженням національного повстанства 1921-1923 рр. продовжували активно займатися історики інтегрального націоналізму. “Родовід” ОУН-УПА вони виводили від УВО Є.Коновальця, членами якої були відомі повстанські керівники Ю.Отмарштайн, Р.Сушко, І.Андрух та М.Опока. Цікаві подробиці їх діяльності є в дослідженнях про УВО та історію ОУН З.Книша, П.Мірчука, В.Плюща [470, 292, 354, 380]. В останній праці докладно проаналізовані і узагальнені всі відомості про українські підпільні організації 1920-х років, якими оперували закордонні дослідники до недавнього часу. У працях націоналістичного напрямку цього періоду виразно відчувається відхід від крайнощів тоталітаризму. Головний недолік більшості цих праць — більш чи менш виразне нехтування петлюрівським повстанством і особлива увага до УВО. Одним з напрямків роботи істориків націоналістичного напрямку стала публікація джерел. Багатотомний “Літопис УПА” може стати прикладом для публікації таких же документів з історії петлюрівського повстанства, а здобутки його упорядників – базою для джерелознавчого дослідження цієї теми.

Частина авторів розглядала петлюрівське повстанство під новим кутом зору. Так, в монографії В.Гришка охарактеризована підпільна діяльність української молоді, а В.Наддніпрянець поставив перед собою завдання показати руйнівну роль у визвольних змаганнях українських націонал-комуністів [242, 358]. Праця Д.Солов’я створювала фундамент для одного з найважливіших напрямків майбутніх досліджень — історію російського окупаційного режиму в Україні та формування репресивно-каральної системи, одним з головних завдань якої у 1920-х роках була боротьба з повстанцями. Проте, праця надзвичайна бідна на факти про повстанство. Відчується, що автор не мав можливості користуватися літературою, що створена до другої світової війни [435]. Тему окупації та окупаційної системи продовжили праці П.Курінного, Ф.Пігідо та М.Стахів, де повстанству, на жаль, приділяється надто мало уваги [322, 377, 441].

Окреме місце серед досліджень, опублікованих за кордоном, займає монографія емігранта з СРСР М.Френкіна. Ця праця хоч і не містить нових фактів, але її автор дав глибокий аналіз передумов повстанського руху. Суттєвий недолік — маже повне ігнорування національного моменту [482].

Як і на попередніх етапах переважно силами ветеранів українських армій досліджувалася воєнно-історична тематика. Один з керівників УВІТ у Варшаві ген.-пор. М.Садовський після другої світової війни переїхав до Канади, де в м. Торонто заснував УВІТ у Канаді та Український Воєнно-історичний інститут. Після його смерті майно УВІТ перейшло до дому науки УВАН у Вінніпезі. Накладом УВІТ вийшла в Торонто невеличка розвідка про Листопадовий Рейд. Там же опублікували свою спільну працю К.Гірняк та О.Чуйко. У Нью-Йорку О.Удовиченко опублікував працю про Третю Залізну дивізію, де навів реєстр розстріляних у Базарі. Тут же надрукована монографія Т.Пасічника про події Листопадового Рейду [335, 230, 471, 367]. У Мюнхенському історичному центрі з’явилися монографія Л.Шанковського “Українська армія в боротьбі за державність” та присвячена Вірі Бабенко книга Ю.Степового [491, 447].

Велику кількість статей про петлюрівське повстанство опублікувала емігрантська, переважно ветерансько-комбатантська преса, що виходила як в Європі, так і за океаном: Українське слово”, “Вісті Братства кол. Вояків 1. УД УНА”, “Розбудова держави”, “Українські Вісті”, “Капітула Відзнаки Хреста Залізного Стрільця”, “Бюлетень Союзу був. Українських Вояків у Канаді”, “Український історик”, “Вісті Комбатанта”, в якій з’явилося багато статей про повстанців 1920-х років (Л.Полтава, А.Валійський, сотник Н.П-па, О.Вишнівський, І.Котович [383-384, 205, 390, 216]); відомих повстанських отаманів Ю.Тютюнника та Я.Гальчевського (М.Капустянський, І.Козьма, Г.Маслівець, М.Чеботарів [288, 300, 352, 487]); Листопадовий Рейд (П.Закусило, О.Вишнівський, І.Цапко, М.Битинський, К.Кузь, М.Крат, І.Липовецький [267-268, 217, 484, 195, 317, 312, 333]).

Треба зауважити, що головне місце як серед публікацій, як і на попередніх етапах, продовжував займати Листопадовий Рейд. Їх специфічною рисою стали героїзація та міфологізація розстрілу полонених у Базарі, що разом з боєм під Крутами перетворюючись на символ нескореної нації, відривався від конкретно-історичної основи.

Здобутки закордонної історіографії петлюрівського повстанства післявоєнного часу знайшли своє відображення в “Енциклопедії українознавства”, де поміщено статті про І.Андруха, В.Бабенко, Ю.Горліс-Горського, А.Гулий-Гуленка, О.Думіна та інших учасників уенерівського повстанського руху. Але недостатній рівень дослідження цієї важливої теми наочно демонструють такі узагальнюючі праці останнього часу як “Україна: історія” О.Субтельного, “Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії” Т.Гунчака [449, 245].

На нашу думку, більш глибокому опрацюванню матеріалу заважало кілька об’єктивних і суб’єктивних причин. По-перше, українська історична наука за кордоном розвивалася в умовах бездержавності, тобто без відповідної інфраструктури наукових установ, без державної підтримки і домінуючої державної ідеології, без постійно відтворення інтелігентних сил, що позначилося на масштабах та систематичності досліджень.

Але головна об’єктивна причина — брак джерел. Ця проблема була багатоаспектною і мала свою динаміку. Так у довоєнний період українська еміграція поступово втрачала зв’язок з Наддніпрянщиною. По цей бік кордону залишилось надзвичайно мало людей, які знали ситуацію “зсередини”, були учасниками подій. Більшість повстанців загинула. Інша частина продовжувала боротьбу. Дехто шукав компромісу з існуючою реальністю.

Відомості з УСРР переважно приносили повстанські агенти, серед них було чимало авантюристів, а подекуди траплялися і більшовицькі “сексоти”. Установи ДЦ УНР, які опікувалися повстанською справою, схильні були перебільшувати масштаби руху. Тому матеріал, який надходив до еміграційних періодичних видань, був суперечливий і здебільшого неправдивий. Таке враження посилилося після Листопадового Рейду, коли розчарування утворило зневажливу, недовірливу атмосферу навколо всієї діяльності повстанських установ УНР.

В такій ситуації майже весь міжвоєнний період витрачено на формування джерельної бази: збирання документів, накопичення “критичної маси” мемуарів. З’явились перші спроби аналізу й узагальнень. Проте, здобутки цього періоду повністю не використано. Архівні матеріали до початку 2-ї світової війни залишались неопрацьованими. А вже під час війни вони, разом з більшістю історичних розвідок та мемуарів, були або знищені, або потрапили до СРСР. Гострий брак джерел відчувався у всіх працях повоєнного періоду.

Серед суб’єктивних причин, велику роль зіграло негативне ставлення частини української еміграції, особливо її лівого крила, до союзу з Польщею, С.Петлюри, ДЦ УНР, “петлюрівщини” і “отаманщини”. З іншого боку, тема повстанства 1921-1923 рр. містила певні “гострі моменти” для деяких осіб з оточення С.Петлюри, зокрема М.Чеботаріва, що зіграв у цій справі дуже суперечливу роль. Певно, негативно впливав і конфлікт між С.Петлюрою та Ю.Тютюнником. Зважаймо й на те, що після того, як Ю.Тютюнник потрапив до СРСР і зрікся своїх переконань, частина еміграції звинуватила його, як і багатьох інших керівників повстанського руху, у зраді. Все це викликало недовіру до повстанства і ускладнювало його дослідження.

На дослідження петлюрівського повстанського руху 1921-1923 рр. в радянській історичній науці вплинули різні ідеологічні і політичні чинники, які суперечливо переплелися та, в кінці кінців, привели в певні періоди до тенденційного освітлення, або майже повного замовчування цієї тематики.

Періодизація досліджень петлюрівського повстанства в УРСР співпадає в основних моментах з періодизацією розвитку української радянської історичної науки, яка наведена в працях українських істориків-емігрантів: Д.Дорошенка, О.Оглобли-на, Б.Крупницького та ін.: 1) 1921-1929 рр.; 2) 1930-ті — перша половина 1950-х років; 3) 1954 – 80-ті роки [301, С. 64-112].

1920-ті роки були періодом відродження української культури, “золотою добою” української історичної науки. В УРСР тоді працювало кілька наукових шкіл: “культурно-історична” М.Грушевського, “соціально-економічна” Д.Багалія, “істори-чно-правнича” М.Василенка та марксистська М.Яворського. Їх цікавили різні історичні періоди, перші три зосереджувались на дослідженні історію козацької державності XVII-XVIII ст., а історією ХХ ст. переважно займалася марксистська.

З самого початку історики-марксисти прагнули перетворити історію на знаряддя революційної, ідеологічної, а точніше, партійної боротьби, тому принцип партійності домінував у них над принципами науковості та об’єктивності. Їх розуміння українського повстанства ні на йоту не відрізнялося від позиції вищого керівництва КП(б)У та РКП(б), що викристалізувалася ще під час війни з повстанством. Так виникла офіційна концепція петлюрівського повстанства, сутність якої не змінювалася аж до кінця 1980-х років. Витворюючи її, більшовицькі історики, перш за все, прагнули дискредитувати повстанство, а повстанців зобразити як зрадників, авантюристів та злочинців. Сам термін “повстанство” намагалися використовувати якомога менше, а замість нього витворили єзуїтську та алогічну назву “політичний бандитизм”. Так, радянські історики стали спадкоємцями тієї російської і польської історіографічних традицій, які прояви української національно-визвольної боротьби: козаччину, Хмельниччину та гайдамаччину, називали бандитизмом.

Боротьба за національну і державну самостійність характеризувалася як “національна контрреволюція”. Прагнучи внести розбрат у селянське середовище, історики-марксисти використовували терміни “куркульський бандитизм” та “куркульська контрреволюція”, хоч у більшості регіонів серед повстанців переважали незаможні селяни.

Перші брошури і статті з’явилися ще тоді, коли Україна палала у вогні повстань. Їх авторами були вищі державні та військові керівники: Х.Раковський, Р.Ейде-ман, А.Орлинський, К.Шеф [392-393, 499-501, 360, 494]. та ін., які виконували постанову Уряду УСРР від 23 січня 1921 р., що оголосила публікацію викривальних матеріалів одним з головних напрямків боротьби з бандитизмом. Окремі автори вдавалися до відвертих фальсифікацій. Так, Р.Ейдеман стверджував, що отаман Левченко загинув літом 1921 р., хоча в бюлетенях Наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР, членом якої Ейдеман був, про Левченка, як про живого і активно діючого, неодноразово згадувалося ще і в 1922 р. [501, С. 99; 57, арк. 22-70]. З його легкої руки, цей “факт” пішов “гуляти” по наступним працям.

У 1920-х роках, особливо на початку з’явилося багато статей про анархо-махновське повстанство 1921 р. Згодом у більшості праць воно розглядалося разом з петлюрівським повстанством.

По задуму більшовиків знаковою працею повинна була стати книжка Ю.Тютюнника “З поляками проти Вкраїни”, де цинічно висміювалися всі лідери повстанства. Але текстуальний аналіз цієї праці і, особливо, порівняння з попередньою книжкою “Зимовий похід 1919-1920 рр.”, наводить на думку, що це фальсифікат невідомого автора. Можливо ним був той самий Любченко, який написав передмову [467].

Як відносився до цієї книжки сам Ю.Тютюнник, невідомо. Наведені в ній відомості в основному співпадають з відомостями з нещодавно опублікованої автобіографії повстанського отамана. Проте, загальна тональність зовсім інша. Іншою була і позиція Ю.Тютюнника, засвідчена в спогадах Г.Бесєдовського та Ю.Смолича [401].

На нашу думку, публікації того періоду не відображають його загальної інтелектуальної атмосфери. Інтелектуальні сили КП(б)У значно поступалися інтелектуальним силам української інтелігенції, серед якої переважали безпосередні учасники національно-визвольних змагань. Крім національно зорієнтованих колишніх боротьбистів та українських комуністів, специфічну групу української інтелігенції складали колишні повстанські отамани: такі як офіційно амністовані Ю.Тютюнник та Ю.Мордалевич, або такі як холодноярський отаман Мамай (Я.Щириця), що таємно легалізувався і під власним прізвищем працював професором історії в катеринославському інституті Народної Освіти.

Спогади та позиція ветеранів-повстанців вплинули на творчість багатьох митців. Вплив повстанського світовідчуття відчувається у фільмах Довженка, творах Тичини, творчості багатьох представників т. зв. “розстріляного відродження”. В цьому відношенні особливо цікава постать Ю.Тютюнника. Він брав участь у написанні сценарію довженківської “Звенигори”. Його спогади використав Ю.Яновський при написанні роману “Чотири шаблі”. Більш того, Ю.Тютюнник сам писав кіносценарії і мемуари, був старшим редактором художніх фільмів у редактораті “Всеукраїнського фотокіноуправління”, зіграв роль самого себе в фільмі “ПКП”, створив курс “стратегії і тактики громадянської війни”, який викладав у Харківській школі Червоних Старшин.

Очевидно, вказана атмосфера була одним із чинників формування т. зв. націонал-комунізму та сприяла внесенню національного компоненту у праці першого українського історика-марксиста, до речі, галичанина за походженням, М.Яворського [405].

Хворобливо реагуючі на вказані тенденції, більшовицькі історики в середині 1920-х років почали ідеологічний наступ на петлюрівщину. Сигналом до виступу, очевидно, стало вбивство С.Петлюри, а ініціатором – Істпарт України [474, С.6]. Саме в цей час з’явилися праці М.Кольцова, Б.Козельського, М.Філіппова, Р.Ейде-мана та М.Какуріна [304, 299, 481, 257]. Цікаво, що частина авторів з Москви та Ленінграду. Головне завдання цих книжок — дискредитувати петлюрівщину, задля чого відомості відверто перекручувались. Ідеологічні крайнощі – прагнення будь за що висміяти супротивника, опосередковано свідчать про силу протилежної думки. Ці праці не можуть вважатися поважними дослідженнями, а належать до історичної белетристики.

Окремі епізоди боротьби з повстанцями висвітлювалися в працях з історії військових частин [246-247, 279, 369, 455], що почали з’являтися в кінці 1920-х на початку 1930-х років.

Як і всьому суспільному житті СРСР, “великий перелом” в історичних дослідженнях взагалі, та дослідженнях петлюрівського повстанства відбувся в 1929 р. У 30 — ті роки внаслідок широкомасштабних репресій щодо академічних установ і представників української науки, серйозні історичні дослідження практично припинилися. Багато творів вилучено з бібліотек. Серед них і більшість праць, що містили відомості про петлюрівське повстанство. Вже в 1929 р. у праці В.Сухино-Хоменко [450] не було жодного слова про повстанство початку 20-х років. На нашу думку, причин було дві. Перша — незважаючи на негативне відношення до повстанства та перекручування фактів, вони нагадували українцям про їх визвольну боротьбу. Друга — в процесі утвердження сталінізму більшовицькі “герої” громадянської війни — автори багатьох згаданих праць — почали визнаватися “ворогами народу”. Їх книжки, як і вони самі “зникли” з радянської історії.

Взагалі виникає враження, що праць присвячених петлюрівському повстанству було більше, але внаслідок вказаних причин, ні вони самі, ні навіть згадки про них не збереглися. Так, в жодному з більш пізніх досліджень не вказується книга “L’ Ukraine Sovetiste”, видана в 1922 р. в Берліні заходами Москви, про яку згадує І.Ма-зепа. В ній було “чимало сфотографованих копій різних документів за підписом Петлюри, Тютюнника та інших. в справі підготовки повстання на Україні в 1921 р.” [347, С.102]. Втрата багатьох історіографічних пам’яток того часу привела до спотворення загальної історіографічної картини.

Цілий комплекс причин: руйнування історичних установ, винищення істориків, навіть марксистів, загальна атмосфера репресій, домінування історичних схем “Короткого курсу історії ВКП(б)”, 2-га світова війна та процес розробки принципово нових парадигм української історії, які були остаточно сформульовані в Тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди, привів до майже повного замовчування тематики петлюрівського повстанства протягом 1930-1940-х років. Тільки на початку 40-х років з’явилися дві статті: І.Премислер дав стислий огляд ліквідації махновських і петлюрівських банд протягом 1921 р., А.Слюсарський розповів про боротьбу комітетів незаможних селян з бандитизмом [388, 430].

З 1954 р. і по 1991 р. тягнувся третій період. У 1954 р. з’явилася монографія А.Лихолата “Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.)”, що була надзвичайно бідною на матеріал, який стосувався безпосередньо повстанства. У 1959 р. опублікували статті А.Залєвський та В.Сліпченко [341, 269, 429].

Відбулися певні зрушення у концептуальних питаннях. Чітко визначилась тенденція до максимального зменшення значення і масштабу повстанського руху, закріплювався стереотип про майже повне припинення боротьби в кінці 1921 р. після поразки рейду Ю.Тютюнника. Повстанство взагалі не досліджувалося, розглядалася тільки історія боротьби з контрреволюцією. В загальних працях з історії УРСР українське повстанство 1921-1923 рр., особливо петлюрівське, майже повністю замовчувалося.

З самого початку історія петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. була у досить складному співвідношенні з історією більш масштабних процесів, зокрема, Жовтневої революції та громадянської війни. Найпростіше було б вважати його останнім етапом громадянської війни в Україні, як це робила частина дослідників ще в 1920-х роках. Але авторитет історичних схем “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував тяжіти над істориками, тому у відповідних працях петлюрівське повстанство замовчувалося [278]. Окремі вчені, зокрема І.Тріфонов, ставили питання про включення повстанства 1921-1923 рр. в хронологічні межі громадянської війни [463, С.6]. Проте більшість, посилаючись на визначення В.Леніна, називали бандитизм новою формою війни.

В працях цього періоду мало нових фактів, здебільшого повторювалися ті, що наведені в попередніх працях. Відомості про повстанство використовувалися переважно як ілюстрації, вони уривчасті, неповні, нерідко суперечливі. Їх перевіркою, аналізом та співставленням ніхто не займався.

Російський вчений І.Тріфонов в нарисі з історії класової боротьби в СРСР дав схематичний нарис розгрому куркульського бандитизму в Правобережній Україні, що закінчувався 1922 р. і мав багато помилок і неточностей. В УРСР в цей час з’явилася лише коротенька замітка Ю.Римаренка [463, 397].

В кінці 1960-х років почалися з’являтися статті О.Кучера, синтезовані в його монографії, яка являється, на нашу думку, однією з найкращих праць про українське повстанство, написаних за часів радянської влади. Він – один з небагатьох дослідників, які насмілилися вказати, що активна повстанська боротьба продовжувалася до 1923 р. і далі. Згодом О.Кучер опублікував ще дві статті [323-330].

Про боротьбу проти збройної контрреволюції писали Д.Голінков, Г.Баріхновсь-кий, П.Білий та П.Дишлевий. Ліквідації експлуататорських класів в Україні присвячене дослідження Ф.Турченка. У контексті суспільно-політичного життя села розглянула повстанство Г.Капустян [231, 200, 192, 465, 287].

Недостатня дослідженість уенерівського повстанства 1921-1923 рр. у межах окремої теми привела до ситуації, коли певні її фрагменти чи аспекти висвітлювались у працях по суміжним темам: історії органів, що вели боротьбу з повстанством; історії дипломатії, комнезамів; в персоналіях діячів громадянської війни тощо.

З другої половини 1960-х років почалося грунтовне дослідження історії ВУНК. З’явилися праці В.Голіченка та П.Бачинського. Новим етапом стала колективна монографія Л.Маймескулова, А.Рогожина і В.Сташиса. Деякі цікаві факти можна знайти в збірнику “Шляхами чекістської долі”, особливо в нарисах В.Вітковського, А.Михайленка та А.Ткаченка [233, 193, 347, 218, 353]. Проблему участі міліції України в боротьбі з бандитизмом досліджував В.Алтуєв [182-184]. Над історією частин особливого призначення працювали П.Хижняк, С.Тельнов та В.Кротов [483, 436, 313-316].

Певні деталі повстанського руху є в працях з історії Червоного козацтва, що брало участь в боях з повстанцями Поділля, Подільською Групою М.Палія-Сидорян-ського та партизанським з’єднанням отамана Орла [255-256, 375]. Історії комітетів незаможних селян присвячені праці Ф.Ускова, М.Березовчука та П.Загорського і П.Стояна, що наводили окремі цікаві відомості про повстанство [479, 194, 266]. Відомості про повстанців Одещини та виступ Бессарабської групи наводяться в монографіях з історії Молдавії З.Іванової та А.Лазарєва [277, 331].

Перебування Уряду УНР на території Польщі викликало дипломатичні ускладнення. Тому питання петлюрівського повстанства згадувалося в історії польсько-радянських відносин. Однак, в такій фундаментальній праці як “История дипломатии” про петлюрівських повстанців згадувалося дуже коротко [281]. Детальніше на цьому питанні зупинився П.Удовиченко [473]. Ризькому договору і розвиткові радянсько-польських відносин у 1921-1924 рр. присвятив окрему монографію П.Ольшанський [359]. Проблему радянсько-польських відносин докладно вивчали польські історики Е.Куманецький, Е.Томашевський, Т. Цесляк, С. Лопатнюк [321, 511-512, 518, 507-509, 514].

Деякі окремі і дуже короткі відомості про петлюрівське повстанство у 1970-х роках почали зустрічатися у працях з історії громадянської війни, що на початку перебудови в ювілейних виданнях 1987 р. були дещо доповнені [206-208].

З моменту здобуття Україною державної незалежності у 1991 р. почався принципово новий етап розвитку української історичної науки. Історики звільнилися від пресу КПРС. Зміцнюються зв’язки між українськими та закордонними науковими установами і дослідниками. Нарешті українські історики мають можливість використовувати здобутки іноземних дослідників. Обсяг джерельної бази зріс у кілька разів за рахунок таємних архівних та бібліотечних фондів колишнього СРСР та джерел, що зберігаються за кордоном. Спочатку у журналах, а потім і окремими книжками почали виходити маловідомі і рідкісні монографії, спогади, збірники документів та матеріалів. Перевиданням рідкісних джерел та праць з історії петлюрівського повстанського руху активно займаються організації національно-демократичного спрямування.

Збагачується і змінюється методологія історичних досліджень, поступово від-бувається переосмислення і зміна традиційних для радянської історіографії концептуальних схем. Антибільшовицький селянський рух в Україні початку 20-х вже не розглядається як політичний, націоналістичний чи куркульський бандитизм, навпаки, його характеризують як визвольну боротьбу народу України проти репресивного, тоталітарного режиму, соціального і національного гніту. Тому вперше за багато років з’явились праці безпосередньо присвячені темі українського повстанства.

Долаються стереотипи радянської історіографії, пов’язані з розумінням таких ключових понять, як “бандитизм” (“політичний”, “куркульський”, “націоналістич-ний”), “куркульська” або “націоналістична контрреволюція”, “отаманщина” і “пет-люрівщина”. Якщо переосмислення перших двох відбулося досить швидко, то два останні і досі залишаються предметом дискусій. По-новому розуміються причинно-наслідкові зв’язки, вплив повстанства на загальний історичний процес.

На початку 90-х років, під час концептуального переосмислення проблеми українського селянського повстанства, з’явились перші полемічні статті [357, 477]. Повстанський рух почали визнавати як історичний чинник [318]. Почалося активне дослідження махновського повстанства [210, 219, 459, 480], глибокий рівень аналізу якого обумовлений здобутками попередніх етапів. Довгий час над дослідженням селянського повстанства у контексті становлення тоталітарного режиму в УРСР працює О.Ганжа, самі назви праць якої є яскравою ілюстрацією загальних змін концептуального розуміння цієї проблеми [224-227].

Вивченням повстанства взагалі та окремих його періодів і аспектів займається багато істориків, праці яких охоплюють різні регіони та періоди. Селянське повстанство 1918-1919 рр. активно досліджують П.Захарченко, Н.Земзюліна, О.Нестеров, а період 1919-1920 рр. – Ю.Котляр [270-273, 310] . Проблему селянського антикомуністичного повстанства Лівобережжя опановує П.Ісаков. Повстанством Полтавщини займаються В.Ревегук та З.Яненко, а повстанством Поділля — А.Зінченко і Л.Петров. Панораму визвольної боротьби 1917-1922 рр. створив В.Семененко, у якого, на жаль, теоретичні узагальнення домінують над фактичним матеріалом, що використовувався здебільшого ілюстративно. Більшість дослідників прийшла до висновку про особливу та, навіть, визначальну, роль повстанства в генезі Української революції [283, 394-395, 505, 275, 406].

Тема повстанства поступово отримує особливе суспільно-громадське звучання. У 1997 р. за ініціативою Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ) створено історичний клуб “Холодний Яр”, членами якого стали митці, громадські діячі, історики, краєзнавці, нащадки повстанців. Клуб займається вивченням визвольних змагань 1918-1920 рр. й, у співпраці з редакцією газети “Незборима нація”, публікує архівні та мемуарні матеріали. Президентом клубу являється голова ДСУ, головний редактор газети “Незборима нація” Р.Коваль, членами і упорядниками згаданих збірників: Г.Гребенюк, А.Демартино, В.Коротенко, В. Ластовський, С.Лук’яненко, О.Маслак.

Клуб докладає великих зусиль для витворення нової історіографічної концепції повстанства. Особливо активно працює у цьому напрямку Р.Коваль, публікуючи результати своїх досліджень у статтях та монографіях [294-298] . На противагу стереотипам “отаманщини”, що сформувалась в історіографії під впливом В.Винниченка, Р.Коваль підкреслює позитивну роль отаманів та непересічне значення повстанства у подіях Української революції. У авторській радіопередачі “Отамани Гайдамацького краю” Р.Коваль намагається звернути увагу істориків та української людності на героїчні постаті повстанців.

Не згас інтерес до уенерівського повстанства і за кордоном. Вже у 90-х роках В.Верига у своїй праці “Листопадовий Рейд” зібрав та синтезував переважну більшість тих публікацій та спогадів, що вийшли як за кордоном, так і в УРСР. Але, на жаль, ця масштабна праця має здебільшого компілятивний характер [209]. Стимулює до подальших роздумів над концепцією як українського повстанства, так і Української революції взагалі, праця італійського вченого А.Граціозі “Більшовики і селянство в Україні, 1918-1919 роки: нарис про більшовизми, націонал-соціалізми і селянські повстання” та відгуки на неї В.Верстюка і Я.Грицака [239, 211, 241].

На жаль, тема уенерівського повстанства не знайшла відображення у фундаментальних працях з історії Української революції В.Солдатенка [432-434], який в питанні періодизації Української революції та висвітленні такого явища, як отаманщина, дещо торкається цієї проблематики, одночасно стверджуючи, що повстанська боротьба не “визначала основний зміст суспільного життя в Україні, яке мало свою очевидну якісну відмінність від попереднього, справді революційного періоду” [432, С. 79].

Дослідників продовжує цікавити діяльність органів, що вели боротьбу з повстанцями. Звісно, що відношення до цих органів на початку 1990-х [376, 504] та в їх кінці [186, 496] принципово змінилося. Знову актуальною стала тема голоду 1921-1923 рр. [320, 407].

Характерна риса нового періоду – поява принципово нових напрямків досліджень, що так чи інакше пов’язані з українським повстанством. Так, з ініціативи Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, в Україні почали проводитися Конкурси Петлюріани. Серед лауреатів ІІ Конкурсу Я.Тинченко та І.Срібняк. В наступних працях Я.Тинченко прагнув висвітлити долю українського офіцерства, а І.Срібняк зробив солідний внесок у розробку теми уенерівського повстанства, розглядаючи його в контексті останнього періоду діяльності Армії УНР [460-461, 356, 437-440].

Розвивається полтавська петлюріана, на батьківщині Головного Отамана проводяться петлюрівські читання. У 70-річчя загибелі С.Петлюри вийшла збірка статей, де важливі для теми повстанства моменти розглядаються у статтях Т.Єременко, В. Піскун [260, 379]. 120-річчю від дня народження С.Петлюри присвячено ціле 3 число за 1999 р. журналу “Пам’ять століть”, де В.Сергійчук навів цікаві документи, а у інтерв’ю з Патріархом Мстиславом є цікаві відомості про стосунки С. Петлюри і Ю.Тютюнника [129, 462]. У ювілейному збірнику “Симон Петлюра у контексті національно-визвольних змагань” Р.Коваль помістив свою розвідку про Я.Гальчевського [297]. Над дослідженням діяльності С.Петлюри плідно працює С.Литвин. Зауважимо, що він один з перших, хто особливо наголошує на повстанській діяльності Головного Отамана [337-340].

Окремий напрямок досліджень, що у певних аспектах торкається уенерівського повстанства — діяльність Є.Коновальця і очолюваної їм УВО, яка привертає увагу багатьох істориків, але, на жаль, тема участі УВО в повстанстві на терені УСРР переважно оминається [220, 250, 286, 306]. Лише А.Кентій враховує цей момент діяльності УВО [291]. Дещо перегукується з цією тематикою і дослідження діяльності В.Вишиваного [457].

Багатьох істориків цікавлять романтичні особи повстанських отаманів, особливо Ю.Тютюнника. Його долі, діяльності, обставинам переходу на бік радянської влади присвячені статті І.Логвиненка, О.Кобця, О.Романчука, В.Горака. Окрема монографія Г.Бурнашова присвячена відповідними чекістським матеріалам [342-343, 293, 401, 238, 204]. Про відомого отамана Київщини Мордалевича розповіли в своїй праці В.Попик та Г.Кримчук [383]. Над дослідженням діяльності поета-повстанця Г.Чупринки працюють переважно літературознавці: М.Жулинський, Ю.Бойко, Г.Зленко [263-264, 197, 276]. Найбільше матеріалів про повстанських отаманів Орлика, Струка, Лютого-Лютенка, Гонту та інших публікується в газетах, та, на жаль, ці статті переважно не супроводжуються посиланнями на джерела, мають публіцистичну спрямованість. Факти з джерел не порівнюються, не ставиться питання про їх перевірку і достовірність.

Багато цікавих фактів зустрічається в працях І.Біласа та І.Винниченка, присвячених формуванню репресивної системи [196, 215]. Новий підхід відчувається і в працях з історії ВУНК-ДПУ-НКВС-КДБ. Тему історії українських спецслужб розробляють В.Степанков та особливо В.Сідак, що докладно, правда під дещо спеціалізованим кутом зору, висвітлив структуру і діяльність Партизансько-Повстанського Штабу [423-427].

Як і на попередньому етапі, тема уенерівського повстанства розглядається в загальному контексті таких суміжних тем як історія зовнішньої політики [248, 486, 493, 495], Ризького договору [221, 265, 428], польсько-українських та румунсько-українських відносин 20-х років [259, 515], військового співробітництва, перебування в таборах інтернованої Армії УНР, де особливе місце займають праці М.Павленка [244, 303, 402, 510, 363-366], та української еміграції в Європі [464].

Особливу категорію публікацій складають твори російських шовіністично зорієнтованих істориків, що пишуть про так званий “український сепаратизм”. Так, наприклад, в збірнику “Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола” А.Царинний дає короткий історичний нарис українського руху [485].

Сучасний рівень дослідження проблеми відображають підручники, енциклопедії та словники. Так, симптоматично, що зовсім не згадується [307-308, 332] або дуже коротко, надто схематично розповідається про уенерівський повстанський рух в сучасних підручниках для школи і вузів [198, 240, 284, 309, 319]. В одних словниках та енциклопедіях взагалі не має жодної згадки про повстанський рух [348, 476], в інших зустрічаються короткі, іноді не зовсім точні відомості про Ю.Тютюнника, УВО, Холодний Яр, Базар [258, 350, 478].

1.2. Джерельна база та методи дослідження

Джерельна база дослідження має у своєму складі комплекси джерел, що різняться за ступенем достовірності відображених у них історичних фактів. На нашу думку, найбільш достовірними є документи установ ДЦ УНР, що так чи інакше опікувались повстанською справою, особливо ППШтабу. Лише невелика частина їх опублікована. Більшість зберігається в архівах України, Росії, Польщі та інших країн. Найбільше відповідних документів знаходиться в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУУ).

Великий масив документів ППШтабу знаходиться у Військовому архіві та Бібліотеці Народовій у Варшаві. Мікрофільми цих документів передано до Центрального державного історичного архіву України у Львові, а частина опублікована у збірнику “Розвідка і контррозвідка України 1917-1921 рр.” [126].

Друге місце за рівнем достовірності займають документи радянських установ, які вели боротьбу з повстанством. Ці установи, особливо ВУНК, мали розгалужену систему сексотів та інформаторів, які нерідко були членами окремих повстанських організацій. Більша частина цих матеріалів до останнього часу зберігалася у таємних фондах ЦДАВОВУУ та Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГОУ) і не публікувалася.

Третє місце займають спогади учасників подій: повстанців, тих хто вів боротьбу з повстанцями, очевидців. Різною мірою їм властиві суб’єктивізм, замовчування, перекручування, неточності у деталях. Частина спогадів опублікована окремими книжками, проте більшість їх з’явилася у журналах.

Четвертою групою джерел, що містить найменш достовірний матеріал. Інформація численних тогочасних газетних публікацій потребує ретельної перевірки у кожному конкретному випадку.

Архівні матеріали можна розділити на три великі групи: 1) документи, зібрані силами установ Уряду УНР і української еміграції, що потрапили до СРСР під час та після 2-ї Світової війни (тільки невеличка їх частина залишилась за кордоном); 2) документи повстанських установ, захоплені більшовиками; 3) архівні матеріали, що відображають роботу різноманітних центральних і місцевих установ, які здійснювали боротьбу проти повстанства.

Архівні фонди УНР, захоплені під час 2-ї Світової війни, зараз зберігаються (частково чи повністю важко з’ясувати) в ЦДАВОВУУ. Дослідження цих фондів дає надзвичайно багато цікавого матеріалу, але вимагає дуже кропіткої праці, бо вони довгі роки лежали незайманими і зберігалися в жахливому стані. Частина справ не фільмокопійована, не має навіть картонних обкладинок, хоч багато аркушів має нестандартний розмір. Тому розміщені в них документи гинуть. Назви справ тільки частково співпадають із змістом розміщених в них матеріалів, окремі надзвичайно важливі документи можуть бути “розсипані” там, де їх менше всього чекаєш знайти, а обіцяного в назві може і не бути. Тому на дослідників цих фондів чекають як розчарування, так і несподівані знахідки.

В архівних фондах УНР дослідників повстанства зацікавлять перш за все документи Військового Міністерства УНР (фонд 1078), де збереглося багато відомостей про створення і діяльність Партизансько-Повстанського Штабу Ю.Тютюнника: папери ген.-хор. В. Петріва, що стосуються ППШтабу (оп. 2, спр. 189); схема розташування партизанських загонів та повстанських організацій (оп. 2, спр. 204); документи про отаманів Струка, Орлика, Повстанської групи отамана Орла, Повстанської Волинської Армії (оп. 2, спр. 207); донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України (оп. 2, спр. 210).

Чимало цікавого зустрічається і в фондах Міністерства Закордонних Справ УНР (фонд 3696). Різноманітні відомості про петлюрівське повстанство зустрічаються в доповіді голови Української ліквідаційної комісії в Польщі про відношення французького уряду і військових кіл Франції до уряду УНР (оп. 2, спр. 19); інформаційних повідомленнях про справи в Україні (оп. 2, спр. 20); листуванні з С. Петлюрою та керуючим справами директорії УНР і її канцеляріями про військову ситуацію в Україні (оп. 2, спр. 52); листах до Міністра Преси і Пропаганди з приводу інформації про повстання в Україні (оп. 2, спр. 56); відомостях про взаємовідносини Уряду УНР з організацією Б.Савінкова та Донською Демократичною групою (оп. 2, спр. 390); листуванні з Головним Управлінням Генерального Штабу УНР про повстання на Правобережній Україні (оп. 2, спр. 425); інформаційних повідомленнях представників УНР за кордоном про політичне та військове становище УСРР (оп. 2, спр. 452); ноті посла УСРР про діяльність загону отамана Гальчевського (оп. 2, спр. 515); першій главі з неопублікованої, очевидно, книжки невідомого автора “Причини постань, їх характер, організація і значення” (оп. 2, спр. 541); доповідях про діяльність повстанського комітету на Криворіжжі (оп. 2, спр. 571); доповіді полковника Полтавця про організацію партизанської війни в Україні (оп. 3, спр. 24); матеріалі про переговори представника дипломатичної місії УНР в Румунії з Н. Махно (оп. 3, спр. 26).

Архівні документи Канцелярії Директорії УНР (фонд 1429) також містять низку цікавих матеріалів: листування з Міністром Закордонних Справ УНР і дипломатичною місією в Румунії про підготовку повстання (оп. 2, спр. 88); лист В. Зелінського Нісселю, наказ Петлюри по повстанським військам від 12 березня 1921 р., листування С.Петлюри з членами Уряду, звернення до Петлюри Повстанського Комітету Поділля і Волині, рапорти Гулий-Гуленка та інструкції Цивільного Управління Південної повстанської Групи (оп. 2, спр. 113); листування з повноважними послами і головами дипломатичних місій (оп. 2, спр. 142); доповідь Богуна про А.Петрика (13 березня 1923 р.) (оп. 2, спр. 159); лист Струка до Уряду УНР, звіти Цивільного Управління Південної Групи (оп. 4, спр. 2).

Особливо цікаву групу складають документи захоплені у повстанців: рапорти і накази по Північній повстанській Групі, накази по штабу УПА Ю.Тютюнника (ЦДАВОВУУ ф. 4, оп. 1, спр. 568-569), свідчення захоплених в полон петлюрівців (там само, спр. 947), дипломатичні ноти та інші документи (там само, спр. 673), які частково опубліковані у збірці, присвяченій взаємовідносинам між УРСР і Польщею [129, С.88-107]; архів Партизансько-Повстанського Штабу (там само, ф. 2297, оп. 1, спр. 1, 2, 3а, 4, 4а, 7, 19), накази отамана Хмари (там само, ф. 3204, оп. 1, спр. 79). Містить багато відомостей про діяльність Південної повстанської Групи та Бессарабської групи А. Гулий-Гуленка протокол допиту останнього (ЦДАГОУ ф. 1, оп. 20, спр. 1040).

Документи центральних і місцевих установ, що вели боротьбу проти бандитизму надзвичайно різноманітні і потребують особливої характеристики. На нашу думку, їх найкраще класифікувати по окремим органам боротьби з бандитизмом.

На початку 1921 р. створено Постійну Нараду по боротьбі з бандитизмом при командуючому збройними силами України і Криму. 19 лютого 1921 р. замість неї сформована Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР (далі Постійна нарада), що об’єднувала діяльність всіх відповідних організацій і установ. У губерніях та повітах боротьба з бандитизмом покладалася на відповідні постійні наради, створені на основі військових нарад. Губернським нарадам надавалося право створювати районні наради по боротьбі з бандитизмом та революційні трійки з правом революційного трибуналу при військових загонах. Сама тільки структура нарад по боротьбі з бандитизмом залишила величезний масив відомостей. Відповідні фонди до 1991 р. були закритими і використовувались дуже обмежено.

У березні 1921 р. Постійною нарадою прийняте рішення про організацію секретно-інформаційного бюро, як спеціальної структури, куди мали надходити відомості про боротьбу з бандитизмом з усіх регіонів України. Крім того, на бюро покладалося завдання розробки пропозицій, проектів доповідей, річних інформацій, що заслуховувалися на засіданнях Постійної наради. Секретно-інформаційне бюро видавало раз або двічі на тиждень зведення і бюлетені, для створення яких використовувалися матеріали усіх установ, що вели боротьбу з бандитизмом, а також матеріали, що друкувалися у закордонній пресі. Ці бюлетені містять надзвичайно цінну інформацію про діяльність повстанських організацій. Найбільш повний їх комплект за 1921 р. зберігається у ЦДАГОУ, фонд 1, опис 20, справи 615, 616. Неповний комплект бюлетенів за 1921-1922 роки, окремі частини якого розкидані по різним фондам та справам, знаходиться в ЦДАВОВУУ (ф. 1, оп. 2 (д), спр. 6, 10; ф. 2, оп. 2, спр. 295; ф. 3204, оп. 2, спр. 11). В секретно-інформаційному відділі накопичувались розвідницькі матеріали інших установ: штабу військ України та Криму (ф. 2, оп. 2, спр. 281); ВУНК (там само, спр. 285).

Бюлетені мали постійні рубрики: 1) “Хроніка внутрішнього фронту”, де викладалися окремі найяскравіші події; 2) “Селянство і бандитизм”, де аналізувалися дії повстанців та їх взаємовідносини з селянством, матеріали цієї рубрики об’єднувалися по регіонам (Лівобережжя, Правобережжя), губерніям, розповідали про події двох тижнів чи місяця; 5) в рубриці “На бандитському фронті (воєнний огляд)”, описувалися окремі важливі події боротьби з бандитизмом, давався їх аналіз; 2) в рубриках “На залізницях” чи “Бандитизм на залізницях” повідомлялося про стан залізниць, напади повстанців на станції та потяги, руйнування шляхів тощо; 3) рубрика “За кордоном” висвітлювала дії урядів Польщі, Румунії, УНР, діяльність Партизансько-Повстанського Штабу; стан Української Армії, положення в таборах інтернованих, матеріали української еміграційної преси тощо; 4) рубрика “В Губвоєннарадах” розповідала про діяльність губернських нарад; 7) про стан армії інформувала рубрика “В Червоній Армії”. Крім постійних рубрик подавалися різноманітні тематичні матеріали.

Відомості бюлетенів суттєво доповнюються протоколами та матеріалами Постійної наради (ЦДАГОУ ф. 1 оп. 20, спр. 614, 1251; ЦДАВОВУУ ф. 1, оп. 2, спр. 40, ф. 3204, оп. 1, спр. 8а, 9, 18 (огляд про рух бандитизму за жовтень 1921 р.), спр. 81 (списки отаманів, що здалися по амністії), спр. 82 (матеріали про отамана Мордалевича), оп. 2, спр. 4 б (перелік загонів, що діяли в УСРР у 1921 р.), спр. 8-9 (розпорядження, циркуляри, інструкції і зведення Постійної наради)), а також протоколами відповідних губернських нарад та матеріалами до них: телеграмами, доповідями, інформаціями тощо (ЦДАВОВУУ ф. 3204, оп. 1, спр. 21-22 (Волинської), спр. 28-29, 31 (Катеринославської), спр. 42, 44-45 (Київської), спр. 46-47 (Кременчуцької), спр. 48-49 (Миколаївської), спр. 50-51 (Одеської), спр. 52-54 (Подільської), оп. 2, спр. 4).

Великий масив матеріалів — документи Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (далі ВУНК) та Державного Політичного Управління України (далі ДПУ України), ВУНК-ДПУ вдалося створити густу мережу сексотів різного рівня: від рядових сільських інформаторів, що передавали відомості про рух, діяльність, озброєння та чисельність повстанських загонів, про діяльність повстанських організацій, про настрої селянства, до спеціальних агентів, які приєднувалися до повстанських загонів, ставали членами повстанських організацій. Сексоти ВУНК-ДПУ України діяли за кордоном, входили до керівних органів повстанства та політичного і військового керівництва УНР. Вся зібрана інформація аналізувалася, узагальнювалася, на її основі створювалися зведення, довідки, бюлетені, огляди, доповіді і т. п.

Серед усіх найрізноманітніших документів ВУНК-ДПУ України найсистематизованіший характер мають зведення, що відрізняються за такими ознаками 1) рівень: республіканський, губернський, районний, повітовий; 2) окремі підрозділи: відділи дорожньо-транспортної НК та особливі відділи в армії; 3) час: одно-двох-трох-п’яти-семиденні, декадні, двотижневі; 4) предмет: аналіз становища в певному районі, підприємстві, сфері і політичній партії, боротьби з бандитизмом тощо. З часом інформаційні зведення отримали назви держзведень, політоглядів про становище. Особливо цікаві для істориків двотижневі зведення обсягом до 20-35 сторінок машинописного тексту. Одним з обов’язкових елементів таких зведень була інформація про розвиток бандитизму та боротьбу з ним.

У ЦДАВОВУУ цікаві чекістські матеріали зберігаються у фонді 3361: оперативно-інформаційні зведення (оп. 1, спр. 1); донесення уповноваженого Барвінківського агентурної ділянки про положення на місцях. (там само, спр. 4.); доповідна Начальника секретно-оперативного Управління і Начальника Особливого відділу ВУНК про стан на Україні у 1921 р. (там само, спр. 10); списки осіб, що знаходились на службі в діючій армії УНР (там само, спр. 14); донесення поручика української Галицької армії Гуцуляка про положення в Румунії українських інтернованих військ (там само, спр. 15). Надзвичайний інтерес викликають доповіді секретних агентів (“сексотів”), що були членами повстанських організацій або партизанських загонів (ЦДАВОВУУ ф. 3204, оп. 1, спр. 11); агентурні відомості іноземного відділу ВУНК (там само, спр. 12), чекістська доповідна записка про бандитизм на Правобережжі (там само, спр. 17). Цікаві деталі можна знайти у оперативно-інформаційних зведеннях ВУНК про стан боротьби з бандитизмом на Україні (ЦДАГОУ ф. 1, оп. 20, спр. 641, 642), розвідувальних зведеннях штабу військ ВУНК України та Криму (там само, спр. 644), інформаційних та розвідувальних зведеннях ДПУ (там само, спр. 1304, 1305), доповіді іноземного відділу ДПУ (там само, ф. 5, оп. 1, спр. 372). Цікаво, що можливо першими дослідниками закордонної літератури про українську революцію та повстанство були чекісти, які склали її бібліографічний опис (там само, спр. 379).

Цікавий матеріал про повстанців зустрічається в документах по діяльності осередків КП(б)У: ЦК і особливо його інформаційного підвідділу (ЦДАГОУ ф. 1 оп. 20, спр. 443, 993, 998), циркуляри, інструкції, положення, закриті листи, звіти, огляди, інформаційні зведення по боротьбі з бандитизмом губкомів, повітових комітетів тощо (там само, спр. 452, 494, 527, 540), доповіді про українську еміграцію (там само, спр. 1035, 1662, 1735).

При використанні документів радянських органів боротьби з бандитизмом треба враховувати, що вони містять багато неточностей. Найяскравіший приклад — у бюлетенях секретно-інформаційного відділу РНК за 1921 рік неодноразово стверджується, що Н. Махно загинув. Про необхідність неодноразової перевірки відомостей постійно вказується в самих документах. Тільки використання всього обсягу наведених відомостей може до мінімуму зменшити ризик помилки. Найкращий же результат дає співставлення відомостей з фактами, наведеними в документах архівів УНР, спогадах повстанців, що вийшли за кордоном. Тому одне з найголовніших завдань сучасного етапу дослідження петлюрівського повстанського руху — опрацювання всього обсягу матеріалів та критичний аналіз наведених в них фактів.

Важливим джерелом є опубліковані державних установ УНР та Радянської України. Великий інтерес представляє “Вісник державних законів для всіх земель УНР”, де розміщені закони, що стосуються повстанської діяльності ДЦ УНР: про амністію, про заснування Музею-Архіву Визволення України”, про вшанування повстанців [112-114]. Серед документів державних установ УРСР чільне місце займають звіти про діяльність ВУНК-ДПУ [122-123].

За кордоном до цього часу не з’явилося жодної збірки документів, присвяченої петлюрівському повстанству. Що ж стосується Радянської України, то, перш за все, зазначимо, що і тут не з’явилося жодної збірки, присвяченої безпосередньо повстанству, або, принаймні, боротьбі з бандитизмом у 1921-1923 рр., бо влада добре розуміла всю небезпечність таких публікацій. У 20-х роках таку ситуацію пом’якшували книжки, присвячені петлюрівщині, в яких наведені документи повстанських установ УНР, такі як, уже згадана книга “L’ Ukraine Sovetiste”.

При публікації джерел на тему, що перегукувалась з петлюрівським повстанством, здебільшого використовувалась тактика замовчування. Так, у збірці “Из истории гражданской войны в СССР” (М., 1961) про петлюрівське повстанство не має жодного слова.

Перші зрушення відбулися у збірці, присвяченій історії ВУНК “На защите революции”. Наступним кроком стали збірки “Внутренние войска Советской республики. 1917-1922 гг.”, де, на жаль, більше згадується про Н. Махно і махновців, та “Пограничные войска СССР. 1918-1928 гг.”, де є надзвичайно цікаві відомості про повстанців Одеської губернії [121, 107, 125]. Але, як і раніше, за межі вузькогалузевої тематики боротьби з контрреволюцією, матеріали про петлюрівство майже не попадали. Так, не має нічого у збірці “Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922 гг.) (М., 1974)”.

Деякі відомості про повстанство знайшли своє відображення у збірках, присвячених діяльності М.Фрунзе та Г.Котовського. Цікаві відомості по повстанству зустрічаються в збірнику з історії комітетів незаможних селян [117-118, 115].

Як не дивно, найбільш результативним у відношенні публікації документів, що присвячені петлюрівському повстанству 1921-1923 рр., напрямком досліджень є історія радянсько-польських і радянсько-румунських відносин. Джерельна база цієї проблеми була збагачена ще у 1921 р. брошурою “Мы и Польша”, а також збіркою “Советская Украина и Польша”. Крім дипломатичних документів в них, як доказ справедливості претензій до Польщі і Румунії розміщено захоплені у повстанців документи та свідчення арештованих петлюрівців [120, 129]. В 1960-х роках відбувався передрук документів з цих рідкісних видань у збірках “Документы и материалы по истории советско-польских отношений”, “Документы внешней политики СССР” та “Українська РСР на міжнародній арені: збірник документів (1917-1923 рр.)” [109-110, 130], проте петлюрівських документів в них вже не наводили. Відповідна збірка з’явилась і в Польщі [132]. Крім дипломатичних аспектів, в цих збірниках є багато відомостей про діяльність повстанських організацій, особливо в прикордонних районах.

Після проголошення незалежності України почався процес інтенсивного дослідження та публікації джерел, які або безпосередньо стосуються теми українського повстанства 20-х років, або перегукуються з нею. Для нового періоду характерне різке зростання потенційної та реальної джерельної бази, бо у істориків з’явилася можливість вивчати раніше закриті архівні та бібліотечні фонди колишнього СРСР, документи і матеріали, які зберігаються за кордоном. Щоб зробити ці джерела більш доступними для українських істориків, різні закордонні наукові, політичні та громадські установи і організації висилають до українських бібліотек чимало літератури, окремі закордонні дослідники публікують закордонні джерела в українських часописах. Так, в “Українському історичному журналі” було розміщено документи з архіву ОДПУ 1921-1927 рр., надані С.Максудовим (США) [119].

Перевиданням рідкісних і маловідомих джерел та праць з історії петлюрівського повстанського руху активно займаються організації національно-демократичного спрямування. Фундація ім.Ольжича опублікувала збірку “Другий Зимовий Похід: Листопадовий Рейд. Базар” [111]. Як вже вказувалося великий внесок в розширення джерельної бази робить історичний клуб “Холодний Яр”, творчому здобутку якого два збірника документів і спогадів [108, 116].

Матеріали про діяльність Партизансько-Повстанського Штабу знайшли своє відображення у збірнику, присвяченому історії розвідки та контррозвідки України у 1917-1921 рр. [126]. Певний інтерес становлять документи про голод 1921-1923 рр. [234]. Почалася публікація чекістських документів російськими вченими [128]. Але їх напівпрезирливе відношення до діячів Української революції, що видно з особового покажчика, та пов’язані з ним перекручення прізвищ і назв, просто вражає і, очевидно, відображає сучасну тенденцію у російській історіографії.

Важливим джерелом історичних фактів є спогади учасників подій: керівників повстанських організацій, отаманів, рядових повстанців та партизан, керівників повстанських установ різного рівня, що потрапили за кордон здебільшого вже після придушення повстанського руху.

Найбільше спогадів у міжвоєнний період надруковано в польських центрах української еміграції. Великий внесок у розвиток мемуаристки зробило УВІТ, яке опублікувало у журналі “За Державність” чимало спогадів про українське повстанство: П.Ващенка, І.Ремболовича, С.Чорного, Д.Зоренка, М.Чижевського про 2-й Зимовий Похід, П.Філоненка про волинських повстанців, після війни надруковані окремою брошурою [134, 165, 179, 149, 177, 172-173]. Багато спогадів опублікувало видавниче товариство “Червона Калина”, що зберегло спогади Ю.Горліс-Горського про Холодний Яр, партизанські враження Є.Дидика, В.Струця, А.Крезуба, О.Шепаровича-Федака, спогади про Листопадовий Рейд Петренка та В.Заріцького [139, 142, 144, 168, 155, 159, 180, 164, 148]. У львівських журналах “Літературно-науковий вісник” та “Громадський Вісник” дослідника повстанства зацікавлять спогади А.Крезуба і Т.Франка [153, 175-176]. Частина спогадів вийшла окремими книжками [138, 140-141, 153].

В інших центрах української еміграції присвячена уенерівському повстанству мемуаристика розвивалася не так інтенсивно. Так, в Чехословаччині, в журналі “Гуртуймося” (Горні Чорношиці) опубліковано спогади учасників 2-го Зимового Походу Ю.Климача, М.Палія-Сидорянського та С.Чорного. Внесли свою частку і заокеанські видання: в ювілейному збірнику Української Стрілецької Громади в Канаді надруковано спогади А.Госполіна [151, 161-163, 178, 143].

Під час війни та в післявоєнний період з’явилося багато нових цікавих мемуарів. Одне з центральних місць серед них займають спогади Гальчевського–Войнаровського (Орла), в яких він навів надзвичайно цінні відомості про повстанський рух 1921-1922 рр. у Подільській губернії [135]. Надзвичайно важливі для дослідження Листопадового Рейду спогади Д.Герчанівського, М.Старовійта та цикли П.Сумароківа і В.Падалки [137, 166, 169, 159]. Почату Ю.Горліс-Горським холодноярську тему продовжили мемуари Лютого-Лютенка та М.Дорошенка [158, 145].

Надзвичайно важливими для з’ясування долі Ю.Тютюнника є спогади радянського дипломата Г.Бесєдовського, нещодавно перекладені в Росії. Про свого брата отамана Степового-Блакитного та Степову дивізію написав Ю.Степовий. Переважно мемуарний характер мала праця М.Ковалевського [133, 167, 152].

Чималу літературну спадщину залишив Ю.Тютюнник, в якій переважають спогади. На жаль, ці книжки стали раритетними і лише частина з них була опублікована знову у 1990-х роках [468-469]. Проте перед дослідниками стоїть проблема з’ясування автентичності тих творів Тютюнника, що з’явилися з 1923 р. Перейшовши в УРСР, Тютюнник залишив за кордоном свій щоденник, що, на жаль, зник під час 2-ї світової війни. Як вже вказувалося на його основі О.Доценко створив цикл статей. Праці Тютюнника вражають глибиною узагальнення та аналізу, що виводить їх за межі суто мемуарної літератури.

Серед джерел, пов’язаних з Ю.Тютюнником, на сучасному етапі найбільшу цінність мають матеріали, що зберігаються в архівах СБУ: протоколи допитів у 1923-1924 та 1929 рр. Але архіви СБУ поки що закриті для більшості дослідників, яким залишається лише чекати відповідних публікацій. Надзвичайну цінність має автобіографія Тютюнника, яка опублікував у журналі “З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ” О.Божко [136]. Але щодо використання цих “спогадів” виникають певні зауваження. По-перше, викликає певний сумнів його автентичність. По-друге, обставини могли вплинути на “щирість” Ю.Тютюнника. Тому кожне наведене в цій автобіографії твердження треба ретельно перевіряти і співставляти з відомостями із інших джерел. Також можливо десь зберігаються матеріали його курсу “Стратегія і тактика громадянської війни”. Одним з джерел може слугувати художньо-документальний фільм “ПКП” (“Пілсудський купив Петлюру”).

Окремі опубліковані за кордоном мемуари майже не містять безпосередньо відомостей про петлюрівське повстанство, але допомагають відтворити історичний контекст подій. Так, багато цінних подробиць про повстанський рух кінця 1920 р. навів в мемуарах С.Левченко. К.Туркало згадував в своїх спогадах повстанців Києва. Своєрідний літопис повстанської боротьби козацько-хуторянської Полтавщини створив повстанець не петлюрівської, а гетьманської орієнтації Р.Суслик [157, 171, 170]. Окрема категорія таких мемуарів з’явилися в 80-90-х роках. Це праці, в яких сучасники революційних подій підводять підсумки свого життя. В них зустрічаються окремі факти повстанського руху [158, 150].

В силу об’єктивних і суб’єктивних причин мемуари опубліковані в Радянській Україні не мають такої цінності для дослідження уенерівського повстанства, як ті, що опубліковані за кордоном. По-перше, головні “будівельники” радянської влади в Україні були винищені під час “культу особи”. По-друге, радянська цензура, враховуючи загальну тенденцію до замовчування теми петлюрівського повстанства, не пропускала майже нічого цікавого. Окремі деталі повстанського руху відображені в спогадах командира бригади Червоного козацтва І.Дубинського. Деякі цікаві факти є в мемуарах чекіста Ф.Фоміна [146, 174] .

Першим за часом, але останнім за рівнем достовірності джерелом відомостей про повстанський рух в Україні є періодика. Газети можна розділити на три великі групи: 1) радянські; 2) українські емігрантські; 3) іноземні, переважно польські та румунські. Певна річ, радянська газети початку 20-х років збереглися найкраще і найбільш доступні для вітчизняного дослідника. Масив матеріалу надзвичайно великий, бо крім численних центральних та губернських газет, були ще й відомчі та місцеві. Якщо взяти тільки київські чи харківські газети, то увагу привертають “Вісті”, “Пролетарская правда”, “Вісті ВУЦВК”, “Коммунист”, “Київські Вісті”, “Селянська правда”, “Селянська біднота”, “Більшовик” та інші.

Газетні публікації 20-х років, як джерело для висвітлення подій повстанського руху, мають невисоку цінність, бо наведені в них факти часто невірні або неточні. Про це свідчать численні фактичні помилки і неточності у працях, автори яких брали радянську пресу за одне з головних джерел. Так, наприклад, у роботі П.Загорського і П.Стояна стверджується, що загін Ю.Тютюнника розбитий 13 листопада 1921 р. біля с. Голубовичі [266, С. 40-41].

Значення радянської преси як джерела особливо зменшилося після відкриття таємних архівних фондів, де зберігалися секретні документи органів боротьби з повстанством. Відтепер дослідники мають можливість досліджувати інформацію, якою володіло вище радянське керівництво і яка лише згодом, після цензурного фільтрування, потрапляла в пресу.

Українська емігрантська преса також представлена великою кількістю різноманітних газет. Такі галицькі щоденні і тижневі газети, як “Діло”, “Новий час”, “Нова зоря”, “Українські вісті”, “Українське слово” та “Рідний край”, варшавські “Послідні новості”, “Українська трибуна” та “Свобода”, кишинівське “Нове слово”, віденська “Україна”, розміщували повідомлення про події в Радянській Україні, серед яких чільне місце займали відомості про настрої населення та повстанський рух [261].

Дуже цікавий різновид джерел – таборова преса, випуском якої опікувалися інтерновані. Серед таборових журналів, що публікували військово-історичні матеріали були “За Україну”, “Український стрілець”, “На хвилях”, “Наша зоря” та ін. Таборові видання виходили невеликим накладом, до 60 примірників, друкувались на друкарських машинках, шапірографах, циклостилях і рідко на друкарських машинах (тоді наклад доходив до 2000 примірників). Який обсяг займали в них матеріали про повстанство і чому саме були присвячені, зараз важно сказати, бо більша частина їх була втрачена під час 2-ї світової війни [492, 1971, С. 78-80; 261, С. 321-323].

Особливе місце серед матеріалів періодики займають бюлетені Українського Пресово-Інформаційного Бюро (ЦДАВОВУУ ф. 3696, оп. 2, спр. 665), створеного на базі Партизансько-Повстанського Штабу в час підготовки Листопадового Рейду. Мета бюро – висвітлювати події рейду. Проте, матеріал бюлетенів майже повністю неправдивий.

Інформація про українські повстання, перипетії виконання Ризького договору, стан взаємовідносин між Урядом Польщі, Урядом УНР та Урядом УСРР постійно з’являлася в таких польських газетах як “Rzeczpospolita”, “Kurjer Warszawski”, “Gazeta Warszawska” та інших. Велику увагу звертали на ці події румунська та чеська преса. Тому не дивно, що одне з перших закордонних досліджень петлюрівського повстанства руху було цілком побудоване на інформаціях з газет [71, арк. 28-70].

Але, на жаль, журналісти нерідко використовували неперевірені відомості, та й самі їх джерела були досить сумнівними, тому тільки частина фактів відповідала дійсності. Проте цінність цього типу джерел визначається тим, що вони досить точно відображали загальну зовнішньо і внутрішньополітичну атмосферу, в якій йшла підготовка до повстання, настрої емігрантських кіл.

Виходячи з поставленої мети та завдань дисертаційного дослідження, автор використовував такі загальнонаукові принципи як історизм та об’єктивність.

Принцип історизму вимагає: 1) враховувати конкретно-історичні обставини і характер епохи; 2) розглядати історичні явища в русі і розвитку, тобто бачити, як те або інше явище зародилося, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим воно сьогодні стало; 3) спиратися на історичний досвід і уроки історії [200, С. 7].

Принцип історизму застосовувався на всіх етапах дослідження: опрацювання джерел; відтворення загальної картини подій; теоретичного узагальнення; формулювання висновків. Петлюрівський повстанський рух 1921-1923 рр. розглядався як частина та останній етап українського повстанського руху 1918-1923 рр., як один із яскравих періодів національно-визвольної боротьби українського народу ХХ ст. При аналізі обставин, в яких розгорталася діяльність ДЦ УНР та його повстанських установ, зверталася увага політичну ситуацію в Європі та в Польщі. При аналізі передумов враховувалася соціальна і політична ситуація як в УСРР, так і в РРФСР. Всебічно оцінювалися головні події та факти. Враховувалися зміни у політиці більшовиків, у відношенні польських урядових кіл до ДЦ УНР і його повстанської діяльності, еволюція настроїв селянства.

Принцип об’єктивності історичного дослідження означає використання: 1) всієї повноти історичних джерел та фактів; 2) всієї повноти історичних фактів; 3) всієї повноти історіографічних джерел; 4) оптимальної кількості конкретних дослідницьких методів [200, С. 7].

Керуючись принципом об’єктивності, автор прагнув розглянути події без використання будь-яких ідеологічних стереотипів, що витворювалися як радянською, так і українською закордонною історіографією, показати історичну реальність у її багатогранності та суперечливості. Для всебічного висвітлення проблеми залучена велика кількість історичних та історіографічних джерел.

Поряд з загальнонауковими принципами використовувався й принцип багатоперспективністі (поліперспективності). Сформульований у межах філософії [361, С. 315-369] та запропонований до використання як історіографічного методу В.Потульницьким [387], принцип багатоперспективності дозволяє поєднати різні точки зору (перспективи) бачення історичної реальності.

Для реалізації завдань дисертації автор застосовував загальнонаукові та історичні методи дослідження, при підборі яких враховувався характер роботи. Загальнонауковими методами вважають такі, що використовуються як у так званих точних, так і в гуманітарних науках, бо їх природа орієнтована не на певний об’єкт дослідження, а на вирішення найбільш загальних завдань, які постають перед будь-якою наукою. У дисертації використано такі загальнонаукові методи як індукція, дедукція, динамічний, статичний, описування.

На першому етапі, в процесі опрацювання джерел “відтворювалися”, реконструювалися історичні факти, які ставали висхідним матеріалом для подальшого теоретичного узагальнення. На жаль, копітка праця по збиранню, опрацюванню, “вилущенню” історичних фактів з джерел, складанню їх у загальну історичну картину, не відображена в тексті з огляду на обмежений осяг дисертації. Цей початковий процес дослідження лише частково відображений посиланнями, обсяг яких максимально скорочено, щоб не робити дисертаційну роботу надто громіздкою. Такий шлях дослідження обрано свідомо, для уникнення впливу поза-джерельного знання, стереотипних історичних схем.

Проте на наступному етапі для усвідомлення місця і історичного значення уенерівського повстанського руху, він розглядався у загальному історичному контексті, ніби крізь “призму” сучасних концептуальних схем національно-визвольного руху, формування модерної нації тощо.

Для виявлення динаміки повстанського руху застосовувався динамічний метод. Досліджувалися зміни у структурі та діяльності повстанських організацій на протязі певних проміжків часу. Одночасно, при аналізі досліджуваних явищ у найважливіших стадіях їх розвитку використовувався статичний метод, тобто аналіз структури і функції певного об’єкту на певний час, на конкретному часовому зрізі [378].

Для виявлення властивостей, ознак, характеристик і якостей досліджуваних об’єктів використовувався метод описування.

Серед спеціально-історичних методів широко застосовувалися проблемно-хронологічний, генетичний, періодизації, історико-порівняльний та історико-типологічний.

Проблемно-хронологічний метод дозволив визначити хронологічні межі, що відокремлюють повстанський рух 1921-1923 рр. від попередніх та наступних етапів українських визвольних змагань та комплексно вивчити головні питання обраної теми.

В основі генетичного методу покладено уявлення про те, що кожна система проходить у своєму розвитку кілька етапів: зародження, формування, пік розвитку, зникнення або перетворення в іншу систему. Всі ці стадії простежуються в роботі як відносно всього петлюрівського повстанського руху, так і відносно окремих повстанських установ і організацій.

Метод періодизації використано для виявлення якісно відмінних етапів розвитку повстанського руху.

Під час аналізу характеру повстанського руху та його співставленні з особливостями повстанського руху різних епох: козацькими повстаннями кінця ХVI – початку ХVІІ ст., гайдамаччини, діяльності УПА тощо, використовувався історико-порівняльний та історико-типологічний методи.

У дослідженні також використовувалася методологія біографістики, об’єктом якої, як окремої історичної спеціальної дисципліни, є історична особа, в її різноманітних зв’язках з суспільством. У сфері біографістики діють закони історичної методології, методик та методів пізнання людини як особистості в історичному процесі. Вони передбачають залучення до наукового дослідження особистості методик різних наук, в тому числі психології, соціології, філософії та літературознавства [489]. Методологія біографістики використовувалася під час з’ясування передумов повстанського руху, аналізу діяльності ППШтабу і подій Листопадового рейду. Особлива увага зосереджувалася на постатях відомих повстанських ватажків: Ю.Тютюнника, А.Гулий-Гуленка, Я.Гальчевського та ін.

При опрацюванні джерел використовувалися методологічні засади історичної герменевтики: текстологічного аналізу, особливо у аспекті з’ясування автентичності та істинності конкретного джерела чи певної їх групи; історичної критики джерел, (зовнішньої і внутрішньої), необхідної для визначення вірогідності джерела та викладених в ньому фактів, вірної інтерпретації фактів; термінологічного аналізу понять.

Методологічний комплекс мікроісторії використовувалися при вивченні повстанства як специфічного прошарку українського селянства, що поступово виокремлювався в особливу групу, в своєрідну нову генерацію, яка після закінчення партизанської боротьби стала важливим фактором процесу націєтворення [396].

Для з’ясування характеру петлюрівського повстанського руху 1921-1923 рр. використовувалися методологічні ідеї народницької та державницької шкіл у їх діалектичній єдності.

Під час вивчення процесів націєтворення використовувалися сучасні методологічні ідеї формування модерної нації, теорії сучасного націоналізму.

Висновки до розділу

Отже, незважаючи на те, що праць, які так чи інакше порушували питання уенерівського повстанства початку 20-х років, створено і опубліковано вже чимало, спеціалізованих праць поки ще не з’явилося, а дослідження остаточно не вийшло за межі першого етапу — відтворення повної достовірної картини подій. Це викликає певні ускладнення як у дослідників повстанського руху, так і у тих, чиї теми межують з ним. Якщо закордонним і радянським історикам не вистачало джерел, то для сучасних українських дослідників, після відкриття таємних архівних та книжкових фондів, відкрилося море неопрацьованого матеріалу, над публікацію та узагальненням якого ще довго потрібно буде працювати.

Один з головних недоліків більшості праць — відсутність критичного аналізу наведених в різних джерелах фактів. Тому відомості з однієї роботи суперечать відомостям з іншої. Щоб уникнути такої ситуації в своїй роботи ми будемо намагатися вказувати на ступінь достовірності джерела фактів.

Залишаються відкритими і теоретичні питання: чи був повстанський рух 1921-1923 рр. новим етапом Української революції, чи її відгомоном, чи якісно новим етапом національно-визвольної боротьби? Брак джерел змусив більшість закордонних авторів обмежуватися 1921 р. і “ставити крапку” після розстрілу в Базарі. Більшість радянських авторів також обмежувались 1921 р., але вже з ідеологічних причин. Однак, такі обмеження неминуче впливають на аналіз причинно-наслідкових зв’язків і спотворюють загальну картину історичних подій. Повстанський рух розглядається як другорядне, навіть більше, як незначне явище.

Не зважаючи на об’єктивні перешкоди, в післявоєнний період у дослідженні петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. зроблено крок вперед. З’явилися перші спроби глянути на питання ширше, у контексті більш масштабних історичних процесів: Української революції та національно-визвольних змагань ХХ ст. Дослідники почали виходити за межі 1921 р. та Листопадового Рейду, і більше уваги приділяти повстанській боротьбі 1922-1923 рр. Поряд з дискусією навколо підготовки і проведення Листопадового Рейду, ролі в цих подіях діячів державного центру УНР, перш за все Ю. Тютюнника, активно витворювався образ трагедії Базару – як символ національної самопожертви, що за своєю вагою дорівнює символу Крут. Це відбувалося в контексті формування нової національної міфологеми (в позитивному значенні) петлюрівщини, що за значимістю і впливом з часом зростає до міфологеми козацтва, Хмельниччини і гайдамаччини. Все більше усвідомлювалася історична роль, його вплив на хід Української революції та на національно-державну і соціально-економічну політику більшовиків, подальшу національно-визвольну боротьбу як на терені УСРР, так за її кордонами.

__________________

Продовження:

Розділ 2. Створення та діяльність центральних повстанських установ УНР

Розділ 3. Структура повстанських сил Правобережжя у 1921 р., хід підготовки до загального повстання та Листопадовий Рейд

Розділ 4. Повстанський рух в Правобережній частині УСРР у 1922-1923 роках.

Список використаних джерел та літератури (дисертація)