ЖОРСТОКІ УРОКИ ІСТОРІЇ: АНАЛІЗ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РР.

63213-inart-191288-3

До вашої уваги мої тези на ІІ Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм», що пройшла у Кременчуцькому педагогічному коледжі імені А.С.Макаренка 24 лютого 2017 року.

Столітній ювілей Української революції 1917-1921 рр., що наближається, буде святкуватися в час, коли відбувається Революція Гідності. На жаль, результати та можливі наслідки цієї революції залишаються не визначеними. Чи зможуть українська держава, армія та громадянське суспільство успішно протистояти гібридній агресії Російської держави, поки що невідомо. Тому, згадуючи про Українську революцію 1917-1921 рр.,  перш за все треба пам’ятати про її жорстокі уроки: причини та згубні наслідки її поразки.

Насамперед треба зазначити, що у березні 1917 р., як, до речі, і в 1991 р., свобода «звалилась» на українців буквально «з неба», несподівано і без належної боротьби. То був подарунок долі, яким як тогочасні, так і сучасні українці, на жаль, не змогли належним чином скористатись.

На нашу думку, найбільшу відповідальність за поразку Української революції  1917-1921 рр. несе культурна, економічна та політична еліта Наддніпрянщини, в першу чергу керівники Української Центральної Ради (далі УЦР) М.Грушевський, С.Єфремов та В.Винниченко.

Вважаємо, що головними причинами поразки Української революції 1917-1921 рр. були: внутрішній розкол української еліти внаслідок зараженості «інформаційними вірусами» чужинської, перш за все російської ідеології; недостатнє розуміння глибинної, ментальної, культурної несумісності українського та російського етносів, цивілізаційної несумісності української та російської державності; «цивільна ментальність» лідерів Української Центральної Ради (далі УЦР); орієнтація на зовнішні чинники і сили, а не на потенціал та здібність власного народу до революційної самоорганізації.

Українська еліта була розколота та розкидана по різним політичним таборам через зараженість «інформаційними вірусами» чужинської ідеології: західної, слов’янофільської та російської, імперської. Вона не мала власної інтегруючої національної ідеології, яка б відображала належним чином своєрідність мети, стратегічних та тактичних завдань, специфічність методів боротьби за українську ідею.

Так, одна частина української еліти вірно служила російській державі, як, наприклад, це робив голова IV Державної думи Російської імперії М.Родзянко. Інша ж група української еліти згуртувалась навколо соціалістичних ідей (соціалісти-революціонери, соціал-демократи), що мали переважно західне походження, проте були потужно інфіковані «вірусами» російського, азійсько-деспотичного імперського мислення та шовінізму. Лише невеликі групи, що згуртувались навколо авторів української націоналістичної ідеології М.Міхновського та Д.Донцова, шукали  і намагалася виробити свою, суто українську ідею, але їх вплив не став, на жаль, домінуючим.

На нашу думку, найважливішим компонентом української ідеї  повинно бути розуміння глибинної, ментальної, культурної несумісності  українського та російського етносів, цивілізаційної несумісності української та російської державності, усвідомлення того, що росіяни не можуть вповні вважатися слов’янським етносом, а отже  до них не можна застосовувати слов’янофільські уявлення  про спільну долю слов’янських народів.

Росія, яку точніше було б називати Московською державою,  знаходиться на межі цивілізаційного розлому між Європою та Азією. Україна-Русь більшою своєю частиною ближча до Європи, а отже до інтенсивного типу розвитку, народовладдя та відкритого типу суспільства. Росія більшою своєю частиною входить в Азію з її екстенсивним типом розвитку, деспотією та ізоляціонізмом. Тому український і російський народи прагнуть до принципово різних типів державності, мають несумісну ментальність. Отже, федеративний зв’язок України з Росією в принципі не був можливий ніколи. На жаль, лідери УЦР і Української революції 1917 р. М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов не усвідомлювали всієї глибини цивілізаційного і ментального розлому між Росією та Україною і обрали принципово невірний курс – на автономію України у складі Російської держави. Цей курс став фатальною помилкою і наперед визначив трагічну долю Української революції 1917 – 1921 рр.

Другим важливим компонентом української ідеї, на нашу думку, є її принципово мілітарний характер української державності, що з самого початку, ще з часів антів, Русі аж до Війська Запорозького (Гетьманщини) була державою, що перш за все трималася на збройній силі народу. Ми, руси-українці, як і раніше, так і зараз, постійно змушені із зброєю в руках виборювати своє право на  існування. Але наддніпрянська українська еліта початку ХХ століття, на жаль, була переважно цивільною і тому мало розумілася на військових питаннях. Нехтування головним завданням національної революції – створенням власної армії – було, на нашу думку,  наслідком цивільного менталітету в купі з автономістськими та соціалістичними ілюзіями. Треба зазначити, що навіть власні, соціалістичні уявлення про добровільну самоорганізацію озброєного народу та міліційний характер збройних сил, по суті, були інтроектом (погано усвідомленим уявленням) в системі переконань лідерів УЦР.

Третім компонентом української ідеї є орієнтація лише на власні сили, бо зовнішня допомога, завжди оберталась для України новим, іноді ще більшим лихом. На жаль, позиція і курс УЦР свідчили про нездатність її лідерів знайти і правильно використати внутрішні ресурси, які безперечно були і могли потужно зростати при правильному їх використанні. Так, коли за ініціативою нижньої ланки української інтелігенції виникли добровольчі мілітарні об’єднання Вільного Козацтва,  лідери УЦР залишились осторонь цього процесу та, навіть, дистанціювалися від нього через орієнтацію на П.Скоропадського як символу відтворення незалежної української держави. Так виник фатальний розрив між «верхами» та «низами» Української революції 1917-1921 рр. який привів до того, що УЦР стала болісно залежною від стосунків з Тимчасовим Урядом, а згодом інших зовнішніх чинників: більшовиків, Антанти, Білого Руху, Польщі тощо.

Отже, лідери УЦР М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, на нашу думку, не змогли використати дарований Україні історичний шанс, зробили цілу низку помилок, що завели ситуацію у глухий кут. Фатальним перехрестям революції стало питання вибору між автономією та незалежністю, а першою фатальною помилкою — придушення УЦР повстання самостійників. Після цього події революції пішли за самим негативним сценарієм.

 

Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм: матерали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції. 24 лютого 2017 року, м.Кременчук. — Кременчук: Методичний кабінет, 2017. — 230 с. — С.75-77.

 

Вы можете оставить комментарий, или отправить trackback с Вашего собственного сайта.

Написать комментарий


семь + 2 =