ПСИХОПЕДАГОГІКА ЯК ОДИН ІЗ ЗАСОБІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ

wg2quvBIhuE

Друзі! До вашої уваги мої тези на І Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм», що пройшла у Кременчуцькому педагогічному коледжі імені А.С.Макаренка 18 березня 2016 року.

«Нагальною потребою сучасності стала практична інтеграція психології й педагогіки. В сучасній освіті ці галузі знань поки що «стоять» ще надто далеко одна від одної. Це, на нашу думку, дуже шкодить ефективності навчального процесу. Для піднесення вітчизняної освіти на новий, європейський рівень, необхідно знаходити реальні точки взаємодії і взаємопроникнення психології в педагогіку та навпаки.

У житті реальної вітчизняної школи ще із 30-х років ХХ ст. психологія і педагогіка, лише частково доповнюють одна одну, проте в окремих моментах чітко розмежовуються, а з деяких питань навіть суперечать одна одній. Ці неузгодженості описані О.Петровським, В.Давидовим та ін., які наголошували на тому, що у педагогічних навчальних закладах майбутні вчителі отримують недостатньо глибоку підготовку з психології. Короткий курс, що об’єднує в одній навчальній дисципліні основи загальної, вікової й педагогічної психології не забезпечує достатнього рівня необхідних психолого-педагогічних компетенцій. Через недостатню кількість  психологічних дисциплін та наданого для їх вивчення навчального часу, нові дослідження психологів, що пройшли експериментальну перевірку на практиці майже в усіх школах України, (наприклад, система розвивального навчання Ельконіна-Давидова) залишаються невідомими для більшості майбутніх педагогів.

На жаль, практичні педагогічні методики не увібрали в себе більшої частини відкритих психологічною наукою законів. Більшість «методичок» для вчителів побудовано на постулатах емпіричної педагогіки (відповідно до традиційної дидактики Я.-А. Коменського), на кращих зразках практичного досвіду, на розумінні здорового глузду. А сучасні досягнення вікової, диференціальної та педагогічної психології, що здебільшого публікується спеціалізованих і малотиражних наукових журналах та збірниках статей, залишаються поза увагою педагогічної громади.

Крім того, в науці й методиці працюють різні люди, які підпорядковані різним відомствам. Тому необхідний час і відповідна підготовка, щоб психологічні закони увійшли в практичне керівництво вчителів і вихователів.

А здобутки у галузі психопедагогіки величезні, бо сама ідея інтеграції психології та педагогіки виникла ще  в ХІХ ст. За цей час здійснено кілька потужних спроб створити нові науки, в межах яких психологія і педагогіка збагатили одна одну: педагогічна психологія (П.Ф. Каптерєв), педагогічна антропологія (К.Д. Ушинський),   експериментальна педагогіка (Е. Мейман), педологія (О. Крісмен, О. Холл).

Потужний розвиток педології в СРСР 1920 – середини 1930-х років створював передумови для прориву у цьому питанні, проте майже все обірвалося після заборони цієї науки у 1936 р. Але і в таких важких умовах вітчизняна наука намагалась і надалі реалізовувати ідею поєднання психології та педагогіки (О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія, Г.С. Костюк та інші).

У другій половині ХХ ст. на основі праць колишнього педолога Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов та В. Занков розробили концепцію розвиваючого навчання, без якої важко уявити сучасну вітчизняну педагогіку. Опираючись на творчий доробок А.С. Макаренка та В.О. Сухомлинського, І.А. Зязюн здійснив синтез педагогіки, психології та акторської техніки К.С. Станіславського у своїй авторській концепції педагогічної майстерності.

В останній третині ХХ ст. нову спробу об’єднати психологію та педагогіку  здійснив професор Ліверпульского університету Едвард Стоунс, що ввів у науковий обіг термін «психопедагогіка». Він розуміє  психопедагогіку як застосування теоретичних принципів психології в практиці навчання. Він наголошує, що психологічна теорія й педагогічна практика змогли б зблизитися й збагатити один одного, а навчання потрібно розглядати як вид експериментальної психології. На його думку система освіти, що, тривалий час (від 11 до 16 років) впливає на формування особистості, надає унікальну можливість постійно емпірично перевіряти психологічні теорії й концепції та оперативно коректувати їх. Фахівець із психопедагогіки (педагогічної психології) має можливість вести безперервний психолого-педагогічний пошук в умовах шкільної дійсності, змінювати й удосконалювати умови організації навчання, сприяти розкриттю творчого потенціалу й розвитку творчої індивідуальності кожного, хто навчається. Цікаво і знаменно, що Е.Стоун засновником теорії і практики учіння вважав Л.С.Виготського.

Крім напрацювань Е.Стоуна надзвичайно перспективним, на нашу думку, є використання у вітчизняній педагогіці концепції множинного інтелекту американського психолога і педагога Г.Гарднера, теорій емоційного інтелекту американських психологів Д.Карузо, П.Саловея і Дж.Майера, освітньої  кінезіології американського філософа і педагога Пола І.Деннісона, творця славнозвісної «Гімнастики мозку». На окрему увагу заслуговує, на нашу думку, системно-векторна психологія російського дослідника В.Толкачьова, що є своєрідним проривом у психологічній теорії в цілому та диференціальній психології зокрема.

Новий синтез психології та педагогіки може привести до дійсно революційних змін. Це, перш за все, відновлення балансу між навчанням, що зараз домінує, та вихованням і розвитком. При цьому розвивати треба не тільки особистість і здібності, як зазначено в законі про освіту, але й  індивідуальність кожного вихованця, учня чи студента. На жаль, поки що розвиток індивідуальності під час навчання – це процес стихійний.

Є ще одна проблема, яку повинні спільними зусиллями вирішувати психологи та педагоги. На жаль, сучасна школа у всій багатовимірності її впливу є потужним стресовим та, навіть, на жаль, психотравмуючим фактором. Школа є місцем підвищеного психологічного напруження для всіх основних учасників педагогічного процесу: шкільної адміністрації, педагогів, вихователів та, насамперед, учнів. Тому першочерговим завданням психопедагогів повинно стати забезпечення психологічної безпеки учнів та педагогів від негативного впливу шкільного середовища.

Зауважимо, що це питання привертало увагу Е.Стоунса, який стверджував, що створення позитивної емоційної атмосфери в класі – це одне з найважливіших завдань педагога, бо емоційна атмосфера безпосередньо пов’язана з атмосферою пізнавальною. Підтвердження цього положення  знаходимо і у засновника гуманістичної психології А.Маслоу. Без забезпечення фізичної та психологічної безпеки, що є другим рівнем піраміди загальнолюдських потреб, досягти рівня пізнавальних потреб (п’ятий рівень) не можливо. Зауважимо, що крім другого рівня, до компетенції психопедагога цілком входить також забезпечення всіх наступних рівнів: третього (потреби в приналежності та любові), четвертого  (потреба у визнанні та повазі) та, особливо, п’ятого (самовираження, творчість).

Таким чином, ми переконані, що творчий синтез психології та педагогіки, важливі кроки до створення якого здійснюють  вже кілька поколінь психологів та педагогів, допоможе подолати системні порушення у сучасній вітчизняній освіті та підняти ефективність педагогічного процесу.»

 

Стегній П.А. Психопедагогіка як один із засобів підвищення ефективності педагогічного процесу // Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм. Тези доповідей І Всеукраїнської науково-практичної конференції, Кременчук, 18 березня, 2016 —  Кременчук, 2016. –  124 с. – С. 6-9.

 

 

Вы можете оставить комментарий, или отправить trackback с Вашего собственного сайта.

Написать комментарий


6 + шесть =